Вадим Миколайович Собко - Справа прокурора Малахова

Ага, ну, звичайно, це ж майже точна цитата з Ганниної статті. Дивний збіг, її надрукували саме того дня, коли трапився злощасний вибух. От справді, невчасно прийшла сюди Ганна, зараз у неї з Іваном Семеновичем створиться єдиний фронт. І вже гніваючись, але все ще стримуючи себе, він глузливо сказав:

— Ого, я й не знав, що слова моєї власної дружини впадуть на такий сприятливий і родючий грунт.

Ганна швидко глянула на нього, потім на Зуба і промовчала. Це мовчання обидва бесідники розцінили по-своєму і зовсім різно — Малахов зрадів, Зуб, навпаки, засмутився. І, не чекаючи від Ганни ніякої підтримки, розчарувавшись у своїх надіях, Іван Семенович сказав, ніби про щось цілком ясне й погоджене між ними:

— Володимире Івановичу, для мене це питання цілком ясне. Я Басовій вірю.

Малахов почув ці категоричні слова і дозволив собі посміхнутися, хоча обурення сповнювало його груди. Чи не надто багато бере на себе цей старий прокурор? Чи не забув він свого становища? Нічого, зараз ми йому все нагадаємо і поставимо все на своє місце.

— Мушу нагадати вам, Іване Семеновичу, про субординацію. Вирішувати цю справу буду, кінець кінцем, я. А я добре бачу, що у ваших міркуваннях лірика небезпечно переважила почуття обов’язку, почуття відповідальності перед державою. Вирішуватиму я.

— Ні, мабуть, не тільки ви.

— А хто ж може втручатися в мої розпорядження? — бажаючи все до кінця з’ясувати, повільно запитав Малахов.

— Ми з вами відповідаємо не тільки перед безпосереднім начальством, але й перед партією.

— Так, відповідаємо, і мені про це можна не нагадувати. Але втручатись у мої дії, поки я виконую функції прокурора, ніхто не має права.

— Тут ви помиляєтесь і помилку свою, мабуть, дуже скоро відчуєте, бо дії ваші нагадують мені зараз дії міліціонера, який оштрафував на десятку спортсмена, що кинувся рятувати потопаючого, тільки на тій підставі, що купатися в тому місці заборонено. Подумайте про це. Аналогія точна.

— Від вас я і не сподівався почути нічого приємнішого, — вже крізь зуби процідив Малахов.

— Не втрачаю надії сказати колись вам щось приємніше, — відповів Зуб і підвівся з крісла. — Мені вже, мабуть, час додому, стара напевне лається, дуже не любить, коли я затримуюсь. Бувайте здорові, Володимире Івановичу, на все добре, Ганно Кирилівно.

Він коротко вклонився і вийшов. Двері зачинились за ним безшумно.

— В печінках він мені вже сидить, — сердито і водночас жалібно сказав Малахов, все ще дивлячись на двері, за якими зник Зуб, ніби побоюючись, що він повернеться. — Висить, як важка гиря на ногах. Знаєш, колись, у шекспірівські часи, злочинцям до ноги на короткому ланцюгу пудовика приковували і на базари пускали милостиню збирати. Так от я сам собі такого злочинця нагадую, тягнеться він всюди за мною, широкого кроку зробити не дає. Авторитет, досвід, багаторічна практика! А ніхто вже того не хоче бачити, що в нього звичайнісінький старечий маразм. Кожна квіточка викликає замилування. В кожному злодієві таким стариганам завжди хочеться бачити чесну людину і виправдати її.

Ганна помовчала, вдумуючись в ці слова, і мовчання це, як і раніше, здалося Малахову дуже сприятливим і доброзичливим. Він ніжно глянув на дружину: ось вона його надійний і вірний спільник. Недаремне ж він любить цю вродливу жінку.

— А тобі не здається, — несподівано запитала Ганна, — що ти хочеш бачити в кожній чесній людині злодія?

Малахов здригнувся. Він був глибоко вражений. Значить, і вона, його власна дружина Ганна, теж іде проти нього, засуджує його думки, його переконання. Це викриття було страшним, мало не трагічним. Похитнулася одна з його опор, та, яка здавалася найміцнішою. Невже він сам помилявся, чогось не розглядів, чогось не знав про Ганну?

— І ти за ним! — вигукнув Малахов. — Та невже ви всі вирішили раз і назавжди забути про таке поняття, як «держава». Я стою на варті її інтересів, в даному разі наступаючи на горло власним симпатіям і вподобанням, а ви на мене дивитесь, як на якогось бюрократа-буквоїда з тигрячими апетитами. Я дуже вражений твоїми словами, Ганно, і хочу, щоб ти зрозуміла основне — мною керують не особисті симпатії, а тільки інтереси держави.

— Так, це ти вже говорив, — задумано відповіла Ганна. — У мене немає підстав тобі не вірити. Але держава — це ж не якась бездушна машина, держава це, кінець кінцем, наші радянські люди, і, мені здається, про них теж не слід забувати.

— Так, це правда, коли йдеться про людей. Але коли йдеться про злочинців, то накажеш мені і про них піклуватися?

Якась нова і, видно, незвичайна думка промайнула в голові Ганни, навіть змусила її посміхнутися, стримано, ледве помітно, лиш куточками випнутих губ.

— Ну, що ж, у твоїх міркуваннях є залізна логіка, хоч погодитися з ними я ніяк не можу. Але ти не думав, що разом з Басовою доведеться неодмінно заарештувати і мене.

— Не говори дурниць. За що?

— Так би мовити, за ідеологічну підготовку невдалого досліду. Коротше кажучи, за мою статтю. Адже там висловлено безоглядну підтримку позиції Басової.

— Твоя стаття з’явилася тоді, коли дослід уже було поставлено, і тому вона ніяк до справи стосуватись не може. До того ж повинен тобі сказати, стаття — це одне, у