Володимир Олександрович Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Як були живими – подумати про таке побоялися б, руки й ноги тремтіли.

Навалив я їм горя по тім’я, це правда.

Така житуха була, я не винен. Судьба.

Багато хто з моїх ровесників теж пробіг босоніж по битому шклі…

Я – по розпечених до червона гострих цвяхах пройшов.

Так, був урканом, різав півлезом, затиснутим між пальцями, жіночі торби та сумочки і цупив гаманці, шастав у кишенях бульо-мульо,[52] виривав із вух телиць[53] кільчики (часто сусальні, ні пса не варті!), дарував їх дівахам з нашої вулиці, які іноді давали мені за це. Я не попався, мінтюги вистежили. І – запроторили.

А тепер хай пройде мій шлях гавкуча Скажена Вовчиця. Хай сяде! Судька,[54] кримінальний виблядок Лаврентьєв на великому і гострому гаку в нас – виконає все, що накажемо, бо сяде сам, за тією ж статею і на той самий строк, що Янаконда.

Мої юрчики[55] молодчаги. Готувалися до війни зараня. Лаврентьєва[56] тримали «на кльові», не підсікали, готували для подвигу заздалегідь.

Мамінька плакала від щастя, коли я став бригадиром на металургійному заводі. Їй не вірилося, що після відсидки зможу вибратися з гівна і зграї пацючні. Для неї це був феєрверк серед темної південної ночі. Побачила б вона колону машин з мигалками, з сотнями ментів обіч дороги, які з досвітку чергують, чекаючи поки проїду…

А як вони опускали мене на допитах і в тюрязі (не ці, але ж такі самі!), як нагнули стати сексотом адміністрації в зоні. Документацію про це вихопили і встигли вивезти до Росії, коли я засвітився у вищій політичній лізі, а тепер тримають на електростільці: оприлюднимо, клацнемо вимикачем, якщо…

Тепер у мене власна адміністрація (не секретаріат, як у довбаного Горщика) не просто стукачів на опозицію та на своїх, а вірних – штани не застібай, цілувать будуть…

Ті, хто кидонув мені бабло на виборах, – вже все відмили, йдуть на друге коло. Якщо вони хапнуть другу порцію – я для них уже васильок.[57] Вони заводять бікфордів шнур під моє крісло… Ні, просто під гузицю. Комуняки десятигривеників із зображенням Мазепи принципово не беруть в руки. Починають тільки із Грушевського…[58]

І нема, бля, з ким порадитись. Всі вдають вірність в останній інстанції…

Щира тільки Янаконда і її всрана опозиція. Вони мене ревно ненавидять і бажають смерті. Оці по-справжньому щирі. Я їм вірю.

Ех, якби мамінька і бабулька зараз мене побачили! Колони «мерсів» з мигалками, сотні двуперсників[59] та мусорів обіч дороги, столиця розступається.

Бабулька хоч бригадиром встигла побачити…

А мамінька – тільки зеком. Навіть на похорон мене не відпустили, хоч уже мав привілеї в колонії. Не відпустили, собаки.

Валун[60] з переднього сидіння заворушився, засіпав залізними плечима, напружив потилицю, що відразу змокріла. Хтось проривається до мене. Якийсь гамнюк, бо Сім’я дзвонить на задушевний, або кишеньковий…

– Пане Президенте! Запитує третій номер: брати Вовчицю, як домовлено, чи ви передумали?…

– Брати! Брати! Я прийняв рішення! Хто там гонить туманяку? Я сказав! Хто сумнівається? І – щоб були всі камери, коли клацнуть браслети! І показати на всіх каналах!

Ми ж тебе, падлу, завалили на виборах!

Сядь собі, вибери мєсто сидіння, не пхай носа у державний полумисок. Не трогай мене, Президента, – то нахрєна ти мені нужна.

Може, у свободне врем’я узяв би тебе на всю ніч, а на ранок простив би всі твої гадючі навєти і брехні.

Прилюдно визнала б свою поразку, ізвінілася, признала мене Першим…

І – живи собі. Не напиндючуйся.

Легалізуй бабло.

Бігай вранці п’ять кілометрів.

Щодня міняй дорогі вишиванки.

Найдорожчі парфуми.

Роби омолоджувальні маски.

Підтяжки.

Витягуйся в сауні під віником баньщика. Можу взяти тебе радником із газових питань.

Що тобі ще нада?