Андрій Цінцірук - Коло Елу

в один бік, щось споглядаючи. Ганна-Софія з Дмитром опинилися позаду натовпу, тож не могли нічого побачити та почути.

Тут знову з’явилася жінка, що їх зустрічала біля дверей, і, трохи сердячись, голосно запитала:

– Ви що тут робите? Ви ж маєте бути спереду. На вас усі чекають.

Подружжя розгубилося, думаючи, як же пройти туди. Та останні ряди гостей почули слова жінки й розступилися, при цьому доторкнувшись до плечей тих людей, що стояли попереду. Ганна-Софія та Дмитро пройшли далі. Наступний ряд зробив так само, як попередній. І таким чином подружжя проходило вперед. Здавалося, що ряди людей нескінченні. І це тривало цілу вічність. Гості поверталися, віталися кивком голови й відступали вбік, а Ганна-Софія з Дмитром усе йшли та йшли. Жінка почала вглядатися в обличчя людей і ловила себе на тому, що декого з них вона знає, когось колись бачила…

І ось ця людська ріка нарешті скінчилася. Вони пройшли вперед. А там відбувалася церемонія вінчання. З одного боку стояв священик, який здійснював обряд. А з другого… (Мов струмом пронизало Ганну-Софію.) З другого боку стояла наречена в чорній весільній сукні. А поруч нікого, тільки якась чорно-сіра тінь на підлозі…

Ганна-Софія прокинулася від свого ж крику. Коли вона розплющила очі, то Дмитро стояв над нею.

– Що сталося? Ти кричала.

– Сталася біда, – відповіла дружина.

Ганна-Софія розповіла Дмитрові сон. Чоловік намагався її заспокоїти, та намарне. Вона вже не зімкнула очей до ранку.

Материнське серце не обдуриш. Дмитра викликали у військкомат і повідомили, що син загинув, виконуючи свій інтернаціональний обов’язок. А далі суцільні чорні дні…

Ганна-Софія аж сіпнула головою, щоб вийти зі спогадів. Так, це було вже дуже давно, але, попри те, що минуло багато років, переживати ще раз усе навіть подумки не хотілося.

Трамвай проїхав повз Арсенал, наближаючись до пам’ятника Іванові Федорову.

17

Ось трамвай поволі докотився до серця Львова. Ганна-Софія, уявляючи місто як людину, завжди вважала, що серцем Львова є площа Ринок та ратуша. Саме тут вирішувалися питання, які забезпечували життя міста. За останні роки тут майже нічого не змінилося, хіба з’явилося багато лавок.

У цей ранковий час на площі було порожньо, і тільки Діана та Нептун не полишили своєї варти, уважно вдивляючись у фасади будинків, немов шукали щось нове в уже вивчених за сотні років стінах.

Ратушу, як завжди, – чи то в літні виснажливі спекотні дні, чи в довгі зимові холодні ночі, – охороняли два великі леви. Будівля немов спала й трохи незадоволено дивилась услід трамваю, що насмілився потривожити її міцний сон.

Вагон попрямував до проспекту Свободи. Проспект – це душа Львова. На ньому розташувались Оперний театр і пам’ятник Тарасові Шевченку.

Ганна-Софія немов зараз бачила, як тут збиралися люди наприкінці вісімдесятих років ХХ сторіччя на мітинги за соборність та незалежність України, як у далекому 1990 році скидали пам’ятник Леніну. Скільки ж це років минуло? Двадцять шість. А в Києві лише минулого року його зняли. Та й то скільки галасу було. А скільки ще стоїть по українській землі цих ідолів. Страшно подумати.

На проспекті Свободи львів’яни збиралися під час Помаранчевої революції, тут само днювали й ночували під час Революції гідності.

Проїжджаючи повз будинки центральної частини Львова, Ганна-Софія уважно шукала знайоме вікно. Воно має бути на другому поверсі. Тут живе її однокласниця й подруга Дарина. Колись, будучи дітьми, вони не раз сиділи на підвіконні її квартири й спостерігали, як проспектом прогулюються люди. Вони, мабуть, тільки вдвох і залишились із класу на цій землі. Подруги частенько полюбляли порозмовляти. Коли були молодші, ходили одна до одної в гості, прошкували вулицями та парками, а тепер обмежувалися телефонними розмовами. У Дарини внук також пішов до війська. Це ще більше поєднало їх.

У Дарини теж була своя історія. Її батько був священиком греко-католицької церкви. Після повернення більшовиків до Львова та проведення сфальсифікованого собору навесні 1946 року греко-католицьку церкву заборонили, а багатьох священиків заслали в Сибір. Така доля спіткала й отця Івана – батька Дарини. Він із дружиною та двома дітьми потрапив у заслання.

Родина провела на чужині майже десяток років. Дарина в Сибіру вийшла заміж, народила первістка. Створив сім’ю і її брат Микола. Згодом, коли з’явилася можливість, Дарина зі своєю сім’єю та батьками повернулася на Батьківщину, а брат залишився в Росії.

Минали роки, вони підтримували зв’язок. Микола вже помер, та його внуки не раз приїжджали на гостину до Львова.

Після початку війни на сході України Даринині родичі спочатку телефонували, пропонуючи тікати до них. Після кількох довгих розмов і спроб переконати родичів, що в Україні безпечно жити, Дарина почула від одного з братових внуків, що всі українці – фашисти й він збирається їхати сюди, щоб воювати супроти нас.

Це була остання розмова з родичами. Цього дня Дарина зателефонувала Ганні-Софії, розповіла їй усе й із гіркотою в голосі підсумувала:

– Ти уявляєш, це внуки й правнуки людей, які боролися за Україну, яких за це вислали з рідного краю. Вони тепер будуть воювати проти Батьківщини. Оце там їм промивають мізки ще сильніше, ніж нам за Союзу. Знаєш, що найстрашніше? Те, що два брати можуть зустрітися в бою як вороги. Ось що страшно.

Ганна-Софія вже давно думала про це. На тому боці був і її онук. Вона згадувала історію подруги,