Тетяна Тиховська - Паперова лялька

Увійшли до кухні. Стіл було заслано простирадлом, яке було старанно випране, але де-не-де в бурих плямах.

Діна, як уві сні, зробила кілька кроків.

– Лягай вже, – сказала хазяйка, порсаючись біля шухлядки. Дзенькнуло скло, почало відгонити азотом. Притисла до обличчя наркоз, примовляючи:

– Заснеш – нічого не відчуватимеш. Або бачитимеш кольорові сни. Деяким жінкам навіть вважається уві сні, ніби вони кохаються з чоловіком. Ото б завжди так – і не вагітніли б.

Голос чувся все тихіше й тихіше, поки не обернувся на нерозбірливе шепотіння… Та ні, не шепотіння, а шарудіння… Не шарудіння, а дряпання… Дряпання, що видають кігті десятків велетенських щурів, що наближуються і наближуються, обираючи мить, аби вчепитися в литку, видряпатися по одежі, добутися до шиї, обличчя… А тікати нема куди, бо позаду груба і стіна. Все. Найбільший щур зиркнув зненавистю – і уп’явся у щиколотку. Це стало за сигнал для інших – і за мить вже з десяток оскаженілих тварюк висіли, зачепившись зубами за плоть.

А на підлозі під ногами борсалась сила силенна огидних брунатних потвор: з них утворився суцільний килим. І вони все прибували, прибували…

– Ма-а-а-мо-о-о!!!

– Сказано ж, не волати, – через дірки у свідомості почувся голос хазяйки.

– Та все вже, вставай. Йти сама можеш?

– Начебто.

– До вечора біль вщухне. А про мене забудь – хай там що.

Ввечері чоловік запитав боязко:

– Як ти?

– Гаразд. Все гаразд.

Але вночі стан Діни геть погіршився. Її лихоманило, температура підвищилась до сорока градусів. Лікаря не викликали, бо було наказано: терпи, нікому ані слова!

Вранці стало зрозуміло, що без лікаря не обійтися. Діна не приходила до тями, марила. Простирадла стали мокрі від холодного поту, губи посиніли.

Лікар безапеляційно наказав: «До лікарні, якнайшвидше!

Але затримка стала роковою: Діна померла від септичного шоку.

Сніг білий, сліпучий. Зазвичай від такого сяйва набігають сльози. Але сліз вже не було – Зоя їх усі виплакала ще до поховання, за ті кілька днів, коли маму забрали в лікарню і попередили, що надії нема, запізно звернулися. Як таке могло статися, і так швидко?! Дорослі кажуть, білокрів’я. Що воно таке? А тато якийсь дуже пригнічений. І бабуся теж.

Крім бабусі, на похорони приїхала тьотя Надя із Свєтою. Більше ніхто не зміг добутися: тьотя Люба мешкала задалеко, аж у Сибіру, а тьотя Віра саме потрапила в пологовий будинок. Тож бабуся майже одразу після поховання мами повернулася додому. Зоя випадково побачила, що напередодні від’їзду тато віддав їй кольє.

А тьотя Надя додому не поспішала. В цей час вона перебрала на себе увесь хатній клопіт: готувала їжу, прибирала, прала білизну, старанно прасувала татові сорочки… Зоя пам’ятала ще з дитинства, що тітка Надя була досить гостра на язик. А тут її було не пізнати, хоч до рани прикладай.

Свєта вже пропустила чимало уроків, тож тьотя Надя почала говорити, а чи не влаштувати її до Зоїної школи, разом і ходили б…

І раптом одного дня тітка із злістю оголосила, що чимшвидше від’їжджає додому. Зоя не могла збагнути: чого це? Але ж з нею було так гарно!

– Це все твій татусь! Він не хоче, аби я залишалася з вами!

Тож незабаром тітка з дочкою повернулися до Харкова, а Зоя нарешті відчула, як ото жити без мами. Тато, як міг, намагався переробити хатні справи. Але, обіймаючи керівну посаду на заводі, він часто-густо мав затримуватися на роботі. Тож йому просто на все не вистачало часу.

Якось в суботу він повернувся з роботи і побачив дітей за пранням. Вони в кухні намостили ночви, налляли гарячої води, вкинули туди постільну білизну і в чотири руки як могли жмакали мокрі простирадла.

Тато з сумом дивився на дітей.

– Погано нам без господині?

– Не треба нам ніякої господині! Ми самі! – Зоя здогадувалася, куди хилить тато, тож намагалася припинити такі розмови у корені.

– Але ж нам самім важко впоратися…

– Ні, аніскілечки не важко! – сказала, як відрубала, Зоя. – Їстимеш? Ми запарили кашу.

В своєму дитячому егоїзмі діти відкидали думку, що крім прання, вбирання, готування їжі тато потребує жіночого тепла. Адже йому було 45 років! Усього-на-всього. Тож пройшов рік, і тато привів знайомити з ними Лідію Федосіївну – свою нову обраницю.

Це була яскрава власна брюнетка, що досі користувалася неабиякою увагою чоловіків. Від