Євгенія Анатоліївна Кононенко - Останнє бажання

не дали. Тут же були недоїдки…

— Сюди Ірина Василівна потрапити не могла, але вона насипала під поріг цієї кімнати якогось порошку, і все, що було тут, висохло й перестало смердіти. І мене не пускала, казала, що вона знає, як прибирати, щоби все-все відмити. Щоби ніяких слідів! До речі, Іване, пам'ятаєш, коли я пішла працювати, вона іноді бавила нашого Валерика.

Так, він це пам'ятав. Він платив комунальній сусідці якісь гроші за це.

— І то вона, Іване, то вона трохи щось розповідала йому. Він переказував мені.

— Ще тоді?

— Та ні, вже зараз.

Нарешті Люба сказала все, що хотіла. Вони довго мовчали, і він тримав її за руку стільки, скільки того хотіла вона, поки вона не задрімала.

Люба ще прожила кілька днів після тої розмови. То була єдина наша щира розмова за сорок років спільного життя. Ми жили добре. Ми майже не сварилися, ми любили одне одного, ми багато подорожували разом по Країні Рад, були разом навіть у Ташкенті й Самарканді, ми часто ходили разом до театру і на концерти. Ми виростили двох дітей, які навчилися прекрасно обходитися без нас, а то чи не головний результат батьківства й материнства. Ми разом дочекалися онуків і в родині сина, і в родині дочки. Але ми ніколи не вели справді щирих розмов.

ااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااا

Он воно як, прошепотів Валерій, перегортаючи сторінку в батьковому зошиті. Ірина Василівна взяла гріх на себе, щоби зробити нам добро. Так, я знав раніше матері, що вона була прибиральницею. Як плакальниця, що має оплакати всіх — і жертв, і вбивць, Ірина Василівна прибирала за всіма й нікого не судила. Що я розповідав тоді хворій матері? Вже не пам’ятаю. Адже краще пам’ятається те, що розповідали нам, а не те, що розповідали ми самі. Але всього того, що розповідала мені Ірина Василівна, я пообіцяв нікому не розповідати й залізно тримав слово. То не було аж таке страшне блокування мовних центрів, як у випадку батька. Адже з Мариною я ділився тим, що довідався від Ірини Василівни. І зараз можу говорити про це без будь-яких обмежень.

Ларочку Ірини Василівни зґвалтували радянські визволителі. Як вона сказала мені семирічному: десять радянських солдат насильно зробили її жоною. Всі дівчата, які там були, самі їм давалися, а Ларочку вони насильно. І вона потім умерла. Кров’ю стекла. І Ірина Василівна і ту кров відмила. А що їй лишалося робити? Цього тато, скоріш за все, не знав. А матері, та ще й у перебудову, я все це розповів би, якби вона була здоровою. Але вона була справді хворою, і я боявся сказати їй щось таке, що, як я думав, змусило б її ще більше страждати. Хоча вона й ставила мені несподівані запитання…

ااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااا

— Навіщо ти вирішила розповісти мені про все це, Любо? — спитав я її в останній день її життя.

— Я тому захворіла, що тримала все це в собі стільки років, — Люба поклала руку на свій кілька разів прооперований живіт.

Я тяжко зітхнув. Якби ми вели щирі розмови, то певне б тим паче не вижили. Ми все життя прожили в непроговореному просторі. Ми говорили про побутові речі, і в нас не було незгод. Про людські очі ми жили дуже добре. В нас завжди бували гості, в нас і в наших дітей. І неглибоке, хоча й веселе спілкування за святковим столом створювало ілюзію, ніби в нас усе добре, маскувало відсутність справжнього, божественного контакту між нами, тими, хто давно стали «одною плоттю». У нас були друзі, які допомагали нам у біді та яким допомагали ми. Але по-справжньому пережити біди можна було би лише тоді, якби ми говорили одне одному про те, що нас мучило. Та чи можливо це було в країні, де головним скарбом, головним золотом було мовчання?

Я все ж таки один раз полегшив душу, коли поговорив із Вірою серед розкиданих надгробків єврейського цвинтаря. Хоча те, що вона сказала мені у відповідь, складно назвати відпущенням гріхів. Та вона й не перебирала на себе таких повноважень. А Люба… вона напевне ніколи ні з ким не говорила про свій тягар. Можливо, вона щось намагалася сказати Валерієві. А Ірочці вона нічого не сказала. Іван говорив з дочкою, вона розповіла би батькові, якби мати зізналася їй у чомусь незвичайному.

Наступного року буде десять років по смерті Люби. Чи приїде Валерій пом'янути її? І чи доживу я до тої дати? І чи допишу свою книжку? Я дуже сумую за Любою. І думаю: а раптом світобудову влаштовано так, що ми зустрінемося ТАМ і поговоримо. Щиро, добре поговоримо. І я розповім їй не те, що їй без мене розповів Кулевич. А розповім їй про Вальтера Фальке, про те як він читав, що Мефістофель полюбляв картоплю, і про Ельзу Карлівну, і про Марію Каламатну, і про Марічку Чималу, і про Магдалину Дмитрівну! І про свою однокласницю Віру з будиночку з голівкою. Кому, як не їй? І, хоча таке, здається, аж ніяк не можливо, я іноді думаю, що зумію взяти з собою туди те, що пишу зараз, і Люба це прочитає. Як читала добрі книжки у своїй бібліотеці.

ااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااا

Валерій відчув нездоланне бажання розділити всі ті почуття, які охопили його під час прочитання «Останнього бажання», із близькою людиною. Послати Марині скани сторінок цього зошита, щоби вона прочитала батьків текст до його повернення?

В офісі тієї організації, яка запросила його до Польщі, для