Євген Олександрович Філімонов - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82

в печерах, рятуючись від ворожого нашестя. Дуже часто траплялось, що в багатьох печерах жили дикі тварини, в тому числі змії, леви, леопарди. З незрозумілих причин звірі не чіпали людей і через деякий час навіть звикали до них, брали з рук їжу. Ішов час, небезпека минала. Люди залишали печери і повертались у поселення. Але час від часу приходили до своїх сховищ знову, годували тварин на очах одноплемінників, створюючи собі славу всемогутніх повелителів звірів.

— Раніше тут були навіть слони, — перебив мої роздуми Серіль, — а тепер вони пішли далеко на північ.

Попереду було ще багато годин нелегкої дороги, і я з задоволенням слухав одну за оддою легенди про “чарівників”, про древні святині, про духів померлих предків тощо. Оповідачеві подобалась моя зацікавленість, він пишався, що так багато знає.

Несподівано зірвався сильний вітер, і блакитне небо зразу ж затяглося червоною пеленою латеритного пилу. На зубах тріщав пісок, очі сльозились. Оксамитно-червона курява вкрила весь навколишній ландшафт.

Здавалось, дорозі не буде кінця. Ми їхали і їхали, а довкола — жодного населеного пункту, ніяких слідів перебування людини. Тільки зрідка на узбіччі траплялись покинуті автомобілі, можливо, закінчилось пальне, а може, щось поламалось. І бензин, і запчастини дістати тут однаково важко. Я вже почав був сумніватись, що ця дорога нас куди-небудь приведе. Відчутно давалася взнаки втома. Але в цей час Серіль збуджено промовив:

— Джамбала.

Селище появилось раптово. Воно притулилось на вершині плато Кукує і було закрите від дороги невеличким гайком. Всі хатини були схожі між собою. Зліплені з глини, з плоскими дахами, вони скидались на сірникові коробки. Лише місцева школа, будинок пошти і селищного управління були цегляні, і їхні цинкові дахи виднілися з будь-якої точки селища. Перед кожною хатиною, обрамленою живоплотом із пальм і фруктових дерев, лежить чисто виметений дворник. У дворі виривають усю траву, — так легше помітити, коли появиться змія. Саме в дворі сім’я проводить більшу частину доби. Тут, просто під відкритим небом, готують їжу, тут їдять, працюють, відпочивають. У дім сім’я заходить тільки вночі.

В Конго понад чотири тисячі сіл. З давніх-давен місце для них обирали, виходячи з двох вимог: безпеки і наявності питної води. Як правило, села розташовувались на вершинах пагорбів на лінії гребеня або на краю плато. Постачанням води з джерела і тепер займаються молоді жінки, іноді долаючи відстань близько десяти кілометрів, особливо тут, у Джамбалі, в засушливий сезон. Нині питання безпеки знято з порядку дня, тому селища виникають здебільшого поблизу доріг. Сучасні села мають вигляд прямокутника, або прямої лінії — вулиці. У селах першого типу житла розташовані з трьох боків літерою “П”. В народності теке житла замикають чотирикутник, утворюючи площу всередині села. Необхідний елемент села — спільна каза — приміщення, де можна погомоніти з односельцями, порадитись, почути останні новини.

Житла конголезців дуже скромні й прості за формою. Звичайно вони бувають чотирикутні, покриті плоским дахом. Трапляються житла і циліндричної форми з конусоподібними дахами. Будівельний матеріал для жител дуже різноманітний. Використовується все, що тільки можна використати: папірус, глина, з якої роблять навіть дахи. У народності теке ще і в наш час бувають житла, де стіни сплетено із слонової трави або з пальмових гілок. У гірських районах широко використовують граніт, у лісових — дерево. Всередині житла панує напівтемрява, бо інколи вони будуються без вікон, з одними дуже вузькими дверима. Кількість меблів обмежено до мінімуму: дерев’яний табурет і стіл, часто “ліжком” служать постелені на підлозі мати.

Довгий день ховався за зелені пагорби, небо наливалось важкою синявою. Де-не-де загорілись вогнища в дворах. Рівним килимом над землею стелився дим. Ми легко знайшли будиночок, де жили Лук’ян і Світлана Садикови — радянські вчителі, що працювали у місцевій школі. За годину вже все селище знало, що із Браззавіля приїхав ще один “мунделе” (біла людина).

Біля будиночка Садикових зібралось багато цікавих. Почалася жвава розмова. Було видно, що тут непогано знають нашу країну. В цьому безперечна заслуга радянських учителів, які ось уже кілька років у надзвичайно важких умовах працюють у Джамбалі.

Садикови раді гостеві. Коли живеш далеко від батьківщини, виникає якесь особливе почуття до співвітчизників, мені здається, воно сильніше родинного.

— Ну, що нового на батьківщині? — засипали мене запитаннями Садикови, готуючи вечерю.

Ми з Серілем умились після дороги, і всі посідали до столу. Їли м’ясо антилопи з приправою “пілі-пілі”.

— Обережно, — попередила Світлана, — ця конголезька приправа нагадує суміш товченого скла з отрутою змії.

Попередження дещо запізнилось. Сльози градом потекли по щоках. Здавило в грудях. Лук’ян швидко дістав з холодильника, що працює на гасі, холодної, з кристалами льоду води, налив у склянку і подав мені.

— Цікаво живете, навіть за обідом екзотика, — погасивши вогонь у роті ковтком води, сказав я.

— О, цього тут вистачає, — усміхається Світлана. — Ось кілька днів тому був у нас в гостях лікар з Югославії, він працює тут по контракту. Раптом до кімнати вбігає схвильований конголезець. “Месьє! — задихаючись вигукує він. — Ми зібрались поховати померлого вчора листоношу, вже все готове до похорону, але покійник нізащо не хоче йти на кладовище! Він зачарований. Може, ви, лікарю, зможете звільнити його від чарів”.

— Ми швидко зібрались, — включився в розмову Лук’ян, — і пішли на площу. Перше, що побачили, — натовп людей, що утворив коло. Всередині його шестеро чоловіків, піднявши над головами бамбукові ноші, на яких лежав покійник, тупцювали на місці, високо піднімаючи ноги.

— Ну й що ж ви зробили? — спитав я.

— Що зробили? Вмовили померлого йти на кладовище.

— Як це розуміти? — здивувався я.

— Дуже просто, взяли з лікарем ноші і самі віднесли його туди.

Після вечері Лук’ян демонстрував фільм “Ленін у Жовтні”. Кінотеатром правив шкільний двір, де зібрались майже всі жителі Джамбали. Глядачі перетворились на безпосередніх учасників революційних подій, бурхливо реагуючи на все, що відбувалося на екрані. Вони то плескали в долоні, то голосно висловлювали своє обурення, а ще голосніше — радість.

Спостерігаючи все це, я ще раз пересвідчився у дружніх почуттях і симпатіях конголезців до Радянського Союзу.

Лубомо

Того сонячного жовтневого ранку настрій у мене був чудовий: попереду цікаве відрядження до міста Лубомо, зустріч із земляками, що працюють там, ознайомлення з містом, про яке я багато чув і читав. Мандрівка у нові райони Конго, по незнайомих дорогах завжди сповнена несподіванок і маленьких відкриттів. Містечко, куди я мав поїхати, недавно знову віднайшло своє колишнє ім’я. Під час французької колонізації його називали Долізі,