Віктор Рубенович Балаян - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80

Все вмовкло. Лиш запорошені сніговим пилом скелі тягли низьку басову ноту, строго підкреслюючи, що в цьому пустельному світі я лишився сам-один.

Далека піраміда Джомолунгми маяла по вітру снігову китицю. Гора скидалася на біле скуйовджене страховисько, і, уявивши заметіль, що свистіла на її вершині, я подумав — там іще гірше… Лходзе і Нупзе були такі ж величні, і все-таки не вони й не Джомолунгма здавалися звідси найбільшими. Ама-Даблан — ось хто по-справжньому придавив усе. Її громада закривала пів-обрію.

“Вставай, — сказав я собі. — Вставай і йди. Там, унизу, Пасанг, шерп, що три сезони тягав твій рюкзак і жодного разу не відмовився від найскладніших маршрутів…”

Я підвівся.

Долина піді мною щойно була заповнена важким туманом, але тепер він розвіявся, і я побачив ген унизу втиснуте, наче лінза, чорне льодникове озеро, оточене майже прямовисними стінами льоду. Слід лавини вів до озера, та перед самим берегом відхилявся, розбиваючись об щітку скель, що вилазили із снігів мов голі, скарлючені від холоду пальці… Десь там, під брилами льоду і снігу, лежав Пасанг…

Найгірше було усвідомлювати, що все сталося за три кроки від тріумфу. Адже я чітко бачив чорну тінь, що майнула переді мною, і так само чітко побачив ланцюжок глибоких слідів. Це міг бути тільки йєті! І тепер, коли я це знав, доля буквально скинула мене з вершини. Я рвався вгору, на льодникове поле, а вона гнала мене вниз, до втраченого мною супутника. Я ладен був впасти на сніг, закричати, але це все одно нічого б не змінило. Я програв. Це не можна було не визнати. І тільки привид згорбленої постаті та ланцюжок слідів залишаться мені втіхою або… нагородою.

“Гаразд, — сказав я собі. — Головне зараз — знайти шерпа”.

А коли він мертвий?

Я похитав головою: “Я мушу знайти шерпа! Це закон. Мертвий він чи живий, я мушу знайти його!”

Але за цей час йєті зникне!

“Досить! — сказав я собі. — Головне зараз — знайти шерпа. Він мій супутник, і все у нас було на двох — теплі біваки в долинах, з гарячим чаєм і ромом, холодні біваки в стременах, коли ми на всю ніч зависали над проваллям на вузьких і ненадійних штормових драбинках, прибитих до скель такими ж ненадійними гачками…”

Ти втратиш стільки часу на пошуки! — немов чув я збоку. — Змарнуєш стільки часу і можеш взагалі не знайти шерпа. Його могло всмоктати в глибину лавини, поховати під тисячами тонн льоду. А йєті чимраз далі й далі йтиме по льодовиковому полю…

Коли стіни скель, що стискали чорне озеро, звелися наді мною, я зупинився, вражений розмірами льодяних карнизів, які звисали гігантськими нерухомими водоспадами. Страх за шерпа знову мучив мене, сповнював невпевненістю. Мабуть, мені легше було б вести ці пошуки, коли б сам Пасанг був хоч трохи винен у падінні, якби він сам допустив хоч одну із тих помилок, від яких у горах не застрахований ніхто, — але я ні в чому не міг звинуватити шерпа…

Піднявши голову, я побачив у пасмах туману невиразні зубці хребта. Сонце забарвлювало їх то в жовті, то в зеленуваті тони, та я знав, що мине хвилин двадцять — і всі ці кам’яні гіганти спалахнуть справжньою крижаною чистотою, а потім відразу проваляться в гімалайську пітьму.

З вузького гребеня, останньої перепони перед озером, відкрилась унизу долина, поцяткована плямами сіл, перетнута темною стрічкою річки. Ще далі темніла самотня вершина, поряд з якою кожен її льодовик здавався вирізьбленим з гірського кришталю. Вона була такою чіткою, вона відкидала такі рівні тіні, що прикрий жаль за втраченим тріумфом знову болюче стиснув мені серце.

Я підвів погляд і… здригнувся!

Берегом озера, просто піді мною, брів шерп. Згорбившись, припадаючи на одну ногу, він долав замети, прямуючи до тільки одному йому видимої мети.

Жителі гір уміють перегукуватись на величезних відстанях, я це знав. Секрет у правильному ритмі мови — так читають вголос у соборі. Тож, склавши долоні рупором, я крикнув, намагаючись розтягувати голосні.

Звук мого голосу пронизав морозяне повітря, відбився від скель, але шерп не відгукнувся. Більше того, він повернувся і пішов геть від озера до далекої морени. І тільки після повторного окрику нарешті зупинився і якось дивно помахав рукою, ніби хотів звернути і мою увагу на те, чого я ще не бачив… “А-а-а, — подумав я, — певне, внизу застряв льодоруб або рюкзак і Пасанг просить забрати їх”.

Тепер, коли я був спокійний за шерпа, я знову міг думати про йеті. Якщо він справді пішов у гори, ми зможемо перехопити його на Великому полі. Перевал нагорі був несправжнім, бо впирався в закритий цирк, і йеті все одно мусив повернутися.

Зупинившись перепочити, я з подивом відзначив, що шерп устиг відійти надто далеко. Та кричати я не став — якщо Пасанг узяв курс на морену, то, мабуть, на це є свої причини. І я чекав тепер лише кінця вже майже безпечного спуску. Коли сніг піді мною перестав ламатись і просідати, я втомлено зупинився.

Туман потягло вгору. Він нависав над замкнутим амфітеатром тонкою тремтливою стелею, пропускаючи розсіяні промені сонця. Озеро і зблизька було чорне, як анілінове чорнило, хоча крізь його чорноту можна було побачити кожну розколину на нерівному дні. Плоский берег здавався ідеальним місцем для біваку, і я відразу побачив свій рюкзак, вивільнений шерпом із снігового хаосу. Мабуть, на рюкзак і показував Пасанг.

Я закріпив палатку між камінням, забив снігом довгі поли. І, працюючи, кілька разів підводив очі на близьку гору, з вершиною, схожою на риб’ячий хвіст. Вона не куріла, — отже, можна чекати доброї погоди. Тоді, подумав я, завтра вранці ми зможемо повторити сходження і, можливо, перехопимо йеті.

Зграя лерв опустилася на берег, лопочучи крильми, побрела до води. Птахи йшли так упевнено, що я злякався — вони не помітять воду! — але біля самої кромки вони повернули й рушили до слідів шерпа. І я раптом подумав — якась незвичайність у цих слідах. І підійшов ближче. І з відчаєм пересвідчився: шерп пішов босоніж!.. Усі мої надії миттю звелись на ніщо, бо роздягнена і роззута лавиною людина не може вижити серед снігів, навіть коли вона божевільна.

Знайшовши в рюкзаці ліхтар, я знову підійшов до сліду. “Якщо шерп витяг з лавини рюкзак, — гарячково думав я, — значить, він був сповна розуму і спокійно міг обмотати ноги шкарпетками й ганчірками. А якщо він, на лихо, збожеволів, то навряд чи зацікавився