Андрій Хімко - Під Савур-могилою

— Ну що ж, добродії, можете йти на спочин і не забувайте про нашу раду та наближення бурхливої, як твердить пан Іван Сірко, весни, бо він найдосвідченіший з-поміж нас, та й, не в образу будь мовлено вам, найбільш оболений долею люду нашого,— звівся наказний Сацько Туровець у застіллі.— Ти також маєш іти на спочинок, пане Петре,— подивився він на Суховія,— як бажаєш, і ми з паном Сірком також невбарі розійдемося,— заходив він по канцелярії.

— Як здоров'я батька, пана Дмитра? — нагадав наказний Сіркові, як вони лишилися на самоті.

— Та хто зна й як. Домовлялися з Нестором, що, коли б що, він сповістить мене, а отже, слава Богу, мабуть, все гаразд, коли не сповіщає. Недужий він геть і, думаю, недовго топтатиме ряст.

— Батько один, цінуємо його тільки тоді, як втрачаємо,— чи то щиро говорив Сацько, а чи хотів відпровадити Сірка із Січі.— Не думай, не гризися отим мерзотником Шереметьком і тим, що помилився в Юрієві, доблію,— присів він боком на лавицю.— Худоба на чотирьох спотикається, а ми ж лише на двох. А хто б, на твою думку,— перескочив він раптом,— був достойним кошовим в цю бурхливу весну чи й гетьманом над краєм, хто б зумів припинити належно розділ поспольства і старшин? — спитав тихо.

— Кошовим, мабуть, ваша милість, Сацьку, чи, може, Панько Пилипчата, коли Іваненка-Величка не бажаєте,— по роздумі відповів Сірко.— А гетьманом міг би бути Богун, коли б згодився, інших не знаю.

— Богуна труять і труять, та й рана від ординської стріли, заражена чимось, не гоїться, п'ючи здоров'я, так що...—, недомовив чогось Сацько.— А кошовим і гетьманом в одночассі наші старшини бачать сьогодні лише тебе єдиного, і скажу тобі, ніхто, окрім тебе, того не потягне належно, а головне, що козацтво, найпаче сіроми, та й не лише вони, вибрали б тебе, а цього не кожному з нас вдається заслужити, доблію і добродію.

— Не пнуся я до того, бо не ошколений, пане Сацьку, та й біля отця маю бути, щоб не шкодувати потім та не нарікати, що не провів його на той світ. Адже маю вже чимало гріхів: побратима втратив оце нещодавно, не вирядивши його в останню путь. Та й гетьман у нас, мосьпане, слава Богу, поки що є, живий і здоровий. З ним, хай буде знано тобі, трактують і хан та султан, і королі — польський та свейський, і господарі — молдавський, волоський та трансільванський, уже не кажучи про хижця царя московського,— таки боліло ще у Сірка серце за свого ставленика Євраха.— Під його штандартами та регаліями дві третини запорозького козацтва, пане Сацьку, а я полковник над ним,— натякнув Сірко, що вибори кошовим Іваненка-Величка і призначення Сацька наказним у Січі — неповноцінні, вчинені в угоду меншості тутешнього поспольства.

— Бог простить тобі, а побратим тим паче,— зітхнув глибоко Сацько,— зате ти вибив наклепникам тим зброю, чорну бреханину на себе, бо не провів його в путь, а зразу вернув у Кіш, а це без хисту та кміту і ошколені нечасто вчиняють. Боже наш! На яких же бруднодуших кровопивцях і пройдисвітних тиранах та деспотах світ тримається та якими банітами підпирається він, стоячи на людських плечах, отяжених і ослаблених! — вимовив він не знати до чого.

Якийсь час розмовці-чільці сиділи мовчки, а потім, не змовляючись, звелися і, переглянувшись, пішли з канцелярії. Сірко зрозумів, що Туровець мав з ним говорити щось потаємне, але, видно, передумав чи відклав на подальше...

Усамітнившись, Сірко заходив при березі, пригадуючи пережите. Першим йому згадався лисянський кат Лащ, потім лубенський — Вишневецький, роставицький та кумейківський — Конецпольський, а як пов'язав їх подумки із крулем Владиславом, то ніби побачив знову Фландрію, дюка Конде, кардинала Мазаріні, бана Лупу і Ракоція, чорного Ходню-Лук'янова і Барабашів. А вже потім чомусь поряд із Тимошем Хмелем — Ромодановського, Бутурліна, Трубецького і врешті Шереметєва, уявивши навіть царя Олексія і самозванця Никона, а їм услід — Іслам-Гірея і теперішнього Мухаммед-Гірея.

Сірко аж сплюнув від обуру, бо ті катувальники привели за собою його помисли до вчора принесеної чутки, яку, оп'янівши геть, Іванець Брюх виказував у корчмі, нарікаючи на те, що, завдяки Сіркові, запорожці поклали нерозумно в поході-погоні за людоловами, аж одинадцять козаків та принесли кілька десятків їх посічених, нічого не подуванивши із вирваного у татар, і то лише тому, що польному наказному Сіркові, бач, треба було захистити свою родину і фільварок у Слобожанщині... Чутка була брутально-гидкою, та вражала вона вірогідністю, схожістю на півправду, хитро сплетеною допустимістю, найпаче для сіром і ворохобників, захланців-честолюбців і різних байдужнів, далеких і від лихолюду, і від ролі Січі та всього козацького Запорожжя...

«Ні, не багато в мене прибічників-друзів тут, і у Вінниччині, і у Слобожанщині, а найпаче серед чільців. А треба б їх мати і пора мати в такому віці більше,— роздумував він,— а ще коли врахувати, що не до спокою йде в Гетьманщині, а до змаг, поєдинків і війн, може, ще більших, ніж ті, що були досі, бо ж до орди, ляхів, агарян-турків додалися ще й московити під царем і боярами. „Унія Польщі й Литви порятувала Литву від розору“,— згадалися слова Собеського.— А хто з'ясує мені правдивість цих слів, коли існує стільки їм контроверсій, коли дійсні події і явища цьому суперечать, коли стосунки православності і братності із московитами використовуються царем і дворянством для закабаління цілого народу? О, бузувіри! О, мерзотники! Скільки вас розвелося за роки війни!» — скреготав він зубами в гніві.

«Наш Бог не угодником мусить бути, а захисником люду! Наш Бог — це Бог волі і нашої незалежі! Не господин, не сюзерен, не деспот-тиран і повелитель, а духоборець і милостивець принаймні! — викрикував він уявно і заглушено в мовчазну ніч.— І ви, добродії, не приймайте ганьбу за спасіння, бо вона — соломинка для втопленика,