Ярослав Йосипович Мельник - Чому я не втомлююся жити

довіру. Власне, ніякої у мене таємниці немає, — він зупинився біля акваріума, спиною до мене, його погляд застиг на рибках. — У пору моєї зеленої юності я намагався друкуватися і бути кимось для суспільства. Це і ваша проблема, я знаю. Ви телерепортер.

— Звідки ви так знаєте людей? — не втримався я.

— Це у мене від бога, — відповів він, не моргнувши оком. — Принаймні — ваше перехрестя душі мені добре відоме. Художник, що став телерепортером...

— А ви жорстокі.

— Ні, це не жорстокість. Це ваше щастя. У кожного своє щастя. Я з самого дитинства розумів, що повинен стати великою людиною. Чомусь у нас вважається кощунним зізнаватися в таких бажаннях собі чи, боронь Боже, комусь. Зізнайтеся в цих сокровенних бажаннях суспільству — і воно вас заплює, підніме на сміх, розтопче. Хіба ні? — він різко обернувся, подивився на мене. Його засмагла шия контрастувала з білим коміром сорочки.

— Так, — сказав я, подумавши. — Це виглядало б смішно, подібна заява.

— Не тільки заява, — сказав він, — навіть саме почуття. Самого почуття власної величі, власної могутності соромляться. А тим часом, у цьому немає абсолютно нічого ганебного: без цього почуття своєї обраності не було створено жодної великої речі. Моє почуття виходило з мого відчуття сили — я зумів опанувати слово, як скульптор — глину. Ви бачили — я можу вам зімітувати будь-яку емоцію. У мене там є два томи імітацій, не помітили? Це вправи, школа, як у фігурному катанні. А далі все у мене — довільна програма. Я міг би, використовуючи майстерність, імітуючи те, що потрібно масі, давно бути мільйонером. Але...

— Я зустрічав десь ваше ім’я...

— Я видав лише кілька незначних книжечок — їх тут немає, — кивнув він у бік шафи, — не шукайте. Ось цей будинок і ті скромні статки, що в ньому є, — на кошти від цих книг. Ми скромно живемо — половина будинку у нас не обставлена, це свідомо. У нас мало речей, але зате немає дешевих, тільки те, на чому щодня спочиває погляд, твоя душа.

— Про що ваші видані книги?

— Ні про що. Живучи в місті, я достатньо вивчив нікчемні смаки публіки. Я сфабрикував за кілька місяців ці книжечки — дві політичні, кілька детективчиків. Я все розрахував — цих грошей нам з дружиною вистачить до кінця віку. У нас скромне життя.

— Вибачте, у вас немає дітей?

— У нас немає дітей, і я більше ніколи не писав нічого подібного, чуєте? Це була свідома акція — кинути в пащу цьому чудовиську цю нікчемну їжу, яку воно проковтнуло, навіть не помітивши. Я написав ці книжечки між іншим.

— А це... — я показав на шафу. — Все це... ви що з ним думаєте робити?

— Ну вже принаймні — не пропонувати публіці, яка обжерлася. На неї працює маскультура.

— Але вони, вибачте, визначають популярність, вартість...

— Ви жартуєте! — обірвав мене господар. — Оці визначають вартість?

— Ви так не любите людей?

— І це кажете ви, хто прочитав щойно написане мною?

— Я просто хотів сказати... — я трохи розгубився. — Люди ж теж різні. Є люди, яким ви потрібні, яким ви служили б підтримкою у цьому житті.

— Не знаю, не знаю. У кожного свій бог, який його підтримує. А я не бог.

— І вас не мучить невідомість?

— Бувають приступи, — сказав він глухо. — Але розуміння ситуації перемагає. Адже стати відомим у нас — не означає створити щось цінне, видатне. Ви репортер — ви знаєте, як це робиться.

— І... і у скількох примірниках все це існує?

— У трьох, в трьох, чорт візьми. Один тут, а два на горищі. І взагалі, вибачте, нам треба попрощатися. Соню! Соню!

Я остовпів — це було схоже на якийсь напад: так швидко він змінився, почервонів. Втратив звичну чемність і такт. Вбігла вже знайома мені жінка, взяла його за плечі, як дитину, і, сказавши мені «будь ласка, йдіть, йдіть!», повела його кудись.

Я стояв і не міг рушити з місця. У цьому будинку самі несподіванки. Було тихо, тільки цвірінькала на вікні самотня пташка, та ще ці рибки в акваріумі. Я інстинктивно простягнув руку і взяв з полиці 29 том. Відкрив на останніх сторінках, ось це місце: «У трьох, в трьох, чорт візьми, — вигукнув він, різко змінюючись на лиці. — Один тут, а два на горищі. І взагалі — нам треба попрощатися, вибачте мені. Ідіть. Соню! Соню!»

Я відірвався від сторінки, зацьковано розглянувся по боках. Що це? Як усе це треба розуміти? Чому він майже дослівно повторив слова з повісті? Розіграш чи просто у ньому ці слова, колись прожиті, написані, зачаїлись у підсвідомості, а тепер ось знову прозвучали, вирвалися вже готовими? Було щось надто театральне у його реакції. Так швидко закінчилася розмова: ніби він прагнув швидше вимовити ці фінальні, ефектні фрази і зникнути. Так, сцена зіграна добре, зовсім як у повісті. Але який у цьому всьому сенс?

Я подивився на попередню сторінку, ще на попередню. «Ви так не любите людей? — запитав телерепортер, весь подавшись вперед...» Та-ак... я перестрибнув через відповідь письменника, далі йшло: