Клер Норт - Змій

переходить на останнього пасажира човна, на чоловіка в білій масці, і Контаріні всміхається йому, але чи є усмішка у відповідь — ми не бачимо. Як легко цей старий огрядний чоловік, веселий Контаріні, поздоровив себе з наявністю такої сильної фігури, як Сонце, і якимось чином при цьому забув, що він і сам фігура. Найлегший для інтелекту вибір, шлях найменшого спротиву — ось і маєте.

Охоронець, шпигун, фігура та гравець.

Шлях до будинку Занзано заводить їх під чотири мости. Два з них настільки великі, що гондольєрові достатньо лише трохи нахилитися, щоб проштовхнутися під ними; з інших двох один змушує його присісти, а один настільки низький, що просто диво, що пілотові цього малого судна не доводиться лягти на дно, щоб провести їх під каменями. Коли вони наближаються до цього мосту, Контаріні бурмоче звичну лайку про нуворишів і про збудовані ними вульгарні речі, забуваючи — вирішуючи забути — як учора потискав руку тому самому чоловікові, що будував цей міст, вітав його з правильним вибором підтримати Контаріні, і висловлював сподівання зустрітися найближчим часом для приватної бесіди.

При наближенні до цього маленького моста здається, що тіні навколо нього трохи ворухнулися, і Сонце здіймає голову, почувши кроки.

Звук, що може бути скреготом бочки.

Скрипіння, що може бути натягуванням лука.

Сонце здіймається на ноги, впевнено стоїть у човні, що ще не зупинився. Гравець у білій масці питає:

— Щось не так?

— Можливо, — відповідає чоловік. А потім: — Я чув...

Що він чув, нам не дізнатися, бо наступним, що він відчув, були тріск балок і вибух липкої чорноти на його обличчі — з дуже високого вікна кидали барильця з медом, брудом і яйцями, все це замішав злий кухар Селуди, і темна липка речовина обляпала кожного в човні, що захитався від такого нападу, а потім від спричиненого сум'яття заколихався з одного борта на інший, а зрештою перевернувся, скинувши всіх у воду.

Цієї миті все світло погасло, і якийсь час чоловіки борсалися та хлюпалися, махали руками та хапали повітря в повній темряві. Як це жахливо — тонути. А набагато гірше — тонути в темряві, коли не зрозуміло, куди рятуватися, бо навколо лише бездонна вода, безкрая темрява, набряклий одяг, бульбашки повітря з носа та роту, а очі мало не лускаються від тиску рідини на твоє обличчя, що захлинається. Жах; жах утонути, коли клинок солдата стає якорем, коли витончене хутро, яким облямовано твій плащ, і золотий ланцюг на шиї є смертю, що загрожує затягнути тебе вниз — багаті люди тонуть швидше за бідних.

Але! Над ними спалахує світло, в темряві чуються голоси, з'являються десятеро або п'ятнадцятеро хлопців — забутих, нелюбих, невідомих бідняків цього міста. Вони юрбляться біля краю води, горять смолоскипи, простягаються руки, троє або четверо пірнають, щоб допомогти пасажирам, що борсаються та плюються, витягають їх — когось за руку, когось за шию, одного навіть за волосся — і ті ахають полегшено, опинившись у безпеці, на мосту.

— Грошей, грошей, будь ласка, пане, грошей! — кричить найзухваліший з недоглянутих рятівників, або:

— Я сильний, бачите, який я сильний, я дуже сильний, я можу бути корисним, так, я слуга, я багато працюю, бо я дуже сильний!

А може навіть простіші, тихим шепотом промовлені слова, що не є загрозою (ні, що ви, ніякої загрози):

— Я врятував ваше життя. Я міг би цього й не робити, пане, і небо до мене через це добрішим не стане.

Контаріні — гордий чоловік, він з тих, хто завжди відмовляється від запропонованих подарунків, аби вони не стали боргами, але ще менш схильний віддавати свої гроші, якщо не певний, що за це отримає. Але тепер він сидить, цей великий муж Венеції — брудний, мокрий, смердючий — а дюжина маленьких рук демонстративно поправляють на ньому мокру мантію та обмацують його, шукаючи монети, кільця, срібло та золото, аж доки Сонце, зібравши свої клепки до купи, не реве: «Геть звідси!» і не кидається на зграю, а та розбігається; вони всі сміються, як гієни, трохи відступають, але ще не здаються, чуючи кров, бачачи своїх жертв загнаними в темряві. Усі, крім одного, який біжить у темряву та не озирається.

Потім з води витягують гравця, його маска загубилася, він виявляється старим чоловіком: сиве волосся, сива борода, бліді очі та бородавка посередині лівої скроні, яка здається рожевою внизу та коричневою в центрі, неначе друга бородавка спробувала вирости з першої. Він хапає ротом повітря, бачить хлопчиків, бачить свої фігури, гондольєра, що оплакує своє розбите судно, розбиті бочки, що плавають у воді, і його розум відразу звертається до найголовнішого питання:

— Скринька!

Контаріні негайно починає мацати свій мокрий одяг, великими важкими хвилями штовхаючи набряклу тканину, і хоча відразу нічого не знаходить, все одно продовжує шукати, бо це неприпустимо, неможливо, що він не може знайти те, що шукає.

— Хто взяв її?! — реве гравець. — Де вона?!

Він спинається на ноги та, не дбаючи ні про себе, ні про свою безпеку, шльопає ступнями до зграї хлопчиків, які регочуть, дивлячись, як цей намоклий бик іде до них; вони розбігаються від нього, щебечуть про те, як весело дивитися на рухи старого чоловіка, і що ще веселіше буде подивитися, як стара людина плакатиме.

Ця низка — переслідування, тікання, переслідування, тікання — відводить гравця трохи далі від каналу, і раптом, наче здмухані вітром весняні пелюстки, хлопці розбігаються босоніж по бруку до темряви, що поглинає їх.

Ми дивимося на гравця: з одягу тече, волосся