Світлана Горбань - Зодчий із пекла

книжкові шафи, на гвинтові сходи, на вікна.

— Я й сам про це весь час думаю. Потрібно ж чимось займатися. Архітектура — це творчість, для неї потрібне натхнення… А я відчуваю, що… У мене його нема. Зараз. Може, це просто криза, і незабаром все стане, як і раніше… Не знаю. Нічого не знаю. Поки що.

…Віра повільно бреде назад, із застиглим обличчям й тужливими собачими очима.

Невже смерть Мані вбила його талант? Без неї — немає натхнення…

У вікно залітає малесенький метелик. Білий, схожий на міль.

Віра сідає й думає, що вона також — міль. Звичайнісінька домашня міль, яка їсть все та всіх, помалу, непомітно. Гидка, вредна, приносить усім лише нещастя.

І сіра, і дрібна — як міль.

За вікном чує шум автомобіля. Зустрічати не виходить. Сидить на дивані, заплющивши очі.

Чує його кроки. По сходах. Ближче. Але не рухається, не розплющує очей.

Він повільно підходить, сідає поруч. Мовчить.

Не розплющуючи очей, вона питає тихо, але так, що у самої спина холоне:

— Навіщо ти одружився зі мною?

Чує, як він підводиться та йде до вікна.

Холодний чужий голос розсікає тишу:

— А навіщо ти вийшла за мене?

Вона розплющує очі — і зустрічається з його задушливим поглядом.

Як сталося, що вони виявилися одне для одного вироком? Засуджені на вічне безрадісне життя в цьому остогидлому домі, населеному злими духами й привидами. Просто простягли назустріч руки в момент відчаю? І подумали, що це — кохання, якого ніколи не було?

В залі з великими вікнами — темно. Вона хоче вийти на свіже повітря, до сонця. Хоч трохи світла!

Несподівано ніжно він каже:

— Чого це ми верземо такі дурниці?

Підходить впритул, гладить її волосся, приязно питає:

— Ти вже вечеряла? Я голодний.

Віра спокійно усміхається:

— Скажи, щоб накривали. Я зараз спущуся.

Він нахиляє голову і йде до сходів. А вона залишається і притискає руки до грудей, сильно-сильно. Серце хоче вирватися назовні, але не від страху — від рішучості.

Вона не обманить його, ні. Спуститися можна по-різному.

Йде до балкона, дивиться вниз, на маленькі ялини та сосни, на золоті від вечірніх променів Барвінківці. Там — світло та радість, тут — темрява й безвихідь.

Вона подумки, але чітко й упевнено вимовила:

— Я не хочу жити.

І злий дух штовхнув її вниз.

З вікна просто так не падають

Хуртовина була сильна, хоча температура ніяк не нижче двох-трьох градусів. За Цельсієм, звичайно. Ялинки й сосни стояли в білих, ніби новорічних, шубах. Вікна палацу висвічувалися жовтими затишними прямокутниками. Схожі на крупу сніжинки кололи обличчя, безладно скакали в світлі ліхтарів. Доріжки позамітало, і ноги по кісточки вгрузали в сніг.

Охоронець Діма Дука все ж таки дійшов до самого паркану. Там вітер стукав сніжинками по засохлих, та не опалих листках дерев, що оточували хвойний парк, і вони тривожно шелестіли.

Після смерті Аліни хазяїн звелів чергувати по двоє. Обіцяв ще людей найняти, а поки що — понаднормово. Проте Микола вже з годину, як завіявся кудись, і Дука вже другий обхід робив сам. Вічно цей хитрющий Гапченко десь забіжить, а хлопці за нього повинні горбатитись… Мабуть, знову до чергової пасії на вогник заскочив…

Самому Дмитрові на дівчат не щастило. Не міг похвалитися ні обличчям, ані фігурою, та й до розмов не був вдатний. Зате жовчності та заздрощів — понад норму. У його голові і зараз повільними павучками ткалися простенькі сіренькі думки. Діма роздратовано згадав, що Гапченко останнім часом підбивав клинці до покійної Алінки, й, збентежений, повернув у глибину двору — там тихіше та спокійніше. Водив поперед себе тьмяним колом світла від кишенькового ліхтарика — сніжинки танцювали в ньому свою зимову макарену. Ялини в снігу, доріжки — позамітало, будинок позаліплюва…

Але що це — в наметі під вікнами?

Чорніє…

Діма розкрив рота й розкашлявся від сніжинок, що позалітали в горло. Увімкнув сильніше ліхтарик.

З глибокого замету визирала притрушена сніговою крупою чорна спина з білим написом «Охорона» — точнісінько така, як у нього самого.

Начерпавши повні черевики снігу, пробрався ближче, спробував підняти — задубіле, мертве тіло.

Мертвий Гапченко.

Перегорнув його.

У грудях мертвого охоронця чорною засохлою плямою зяяла закривавлена рана.

Діма залишив трупа на місці й побіг у будинок.

На ґанку зупинився, обтрусився й подумав. Зайшов повільно, сторожко прислухаючись до голосів, що лунали зсередини.

У просторому передпокої товстий київський дизайнер пихато розповідав хазяйці якийсь анекдот. Та тішилась і кокетувала. Товстун Буруковський був уже зібрався в дорогу — в дублянці та хутряній вушанці, а пані Ярижська — по-домашньому, в короткій тісній сукенці.

— Як, як ви сказали? — перепитувала вона.

— Парадокс добра і зла, — поважно відповів гість, — основний парадокс етики полягає в тому, що добро передбачає існування зла і потребує допущення зла.

— Повірте, у мене немає слів. Це така глибина, така цікава думка. Хто, ви казали, так писав?

— Бердяєв, шановна пані Ольго, сам Бердяєв, Микола Олександрович.

— Ви повинні дати мені цей твір, хочу прочитати сама. Діма, що тобі, — вона нарешті звернула увагу на Дуку, й обличчя стало враз незадоволеним.

Діма потупцював мовчки й нарешті грізно випалив:

— Треба викликати міліцію! Там Гапченка