Люсі Хокінг - Джордж і корабель часу

У нас всі люблять довгі історії!

Джордж не зовсім розумів, про що Аттікус говорить, але не міг не усміхнутися у відповідь. Раптом Аттікус зігнувся, притулив вухо до землі й зірвався на рівні.

— Треба йти! — сказав він. — Новини про тигра вже розійшлися лісом. Кажуть, що Мисливець на дітлахів вийшов на полювання. Краще на нього не натикатися! Ходімо!

Джордж показав пальцем на Геро.

— Ой, справді! — похопився Аттікус. — Геройку не можна тут лишати.

— Ти не так почув, — зауважив Джордж. — Насправді її звати просто Геро. І вона не зовсім геройка.

— Ну то колись буде! — засміявся Аттікус. — Якщо ми не лишимо її в лісі.

Хлопець легко, мов Бульцман, підняв Геро й перекинув її через плече — міцні м’язи на його руках тільки ледь напружилися.

— Нічого собі, — закліпав очима Джордж. — Ти зможеш її так нести?

Він і сам пробував, але не зміг підняти Геро навіть на сантиметр від землі.

— Я й тигра понесу, якщо захочу, — похвалився Аттікус, випнувши груди.

— Та ну, не вірю! — усміхнувся Джордж. До його скафандра, вимащеного болотом, поприлипало листя і ще всяка всячина. Він тепер мало чим відрізнявся від Аттікуса, хіба що не мав хутряного каптура. Аттікус знову вишкірив зуби.

— Але це й так погана ідея. Ану ж звірюка прокинеться і відгризе мені голову! — він понюхав повітря й рушив уперед із Геро через плече. — Ти з’явився якраз тоді, коли треба. Моя мама нічого не обіцяла, але я дуже, дуже хочу перейти на наступний рівень на сьогоднішніх Зборах...

— Постривай! — гукнув Джордж і побіг назад до нерухомої фігури Бульцмана.

Аттікус точно не мав смартфона в кишені, тому Джордж подумав, що мусить наважитись і зробити це зараз — інакше опиниться в лісі без єдиного пристрою для зв’язку.

— Вибач, Бульцмане, — сказав він, відірвавши надолонник із пошарпаної руки робота й поклавши його до кишені.

— Що за рівень? — запитав він, наздогнавши Аттікуса.

— Королівства воїнів! — здивовано пояснив Аттікус. — А що — там, звідки ти прийшов, нема Королівства воїнів?

— Емм... Нема, — відповів Джордж.

«У принципі, є, але тільки в комп’ютерних іграх», — подумав хлопець, от тільки Аттікусу цього ніяк не поясниш. Вони пробиралися стежкою крізь хащі. Раптом Аттікус зупинився і втягнув носом повітря. Ліс, залитий яскравим жовтим світлом, ожив: Джордж чув, як щебечуть птахи, перегукуються мавпи, дзижчать комахи. Десь далеко щось загуркотіло — звук був не з приємних.

— Треба йти верхом, — тихо сказав Аттікус. — Унизу небезпечно. Я чую запах Мисливця за дітлахами.

— Хто це такий? — запитав Джордж. Його прізвисько нічого доброго не віщувало.

— Від нього ліпше триматися подалі, — відповів Аттікус. — А то він запхає нас у торбу й винесе з лісу.

— Навіщо? — запитав Джордж.

— Бо так влаштовано Едем, — мовив Аттікус; з його обличчя зникла усмішка, погляд посерйознішав. — Ти чув, як вони кажуть, що це найкращий з усіх можливих світів? Чув, правда? Але це не так. Цей світ найгірший.

Він обережно опустив Геро на землю.

— Вставай, мала геройко! — Аттікус потрусив її.

Геро ворухнулася. Аттікус став на коліно й поторсав її за вухо.

— Вставай! — приязно сказав він, коли дівчинка розплющила очі. — Давай-давай! Треба рухатися!

Геро хотіла запротестувати й уже розтулила рота, але Аттікус виявився спритнішим і за неї. Однією брудною рукою він затулив їй рота, а другою підняв на ноги.

— Обережно з нею, — втрутився Джордж. — Вона ніколи не була в лісі.

— Вона нас затримує, — схвильовано сказав Аттікус. — Нам треба втікати звідси. І то вже!

У цей момент лісом прокотився гучний рик, який немовби підтвердив, що хлопець має рацію.

— Вона впорається, — сказав Джордж, сподіваючись, що так і буде.

Аттікус забрав долоню. Геро не на жарт розлютилася.

— Що? Я вас затримую? — обурилась вона. — Якби ж то! Не треба мене нести! — вона пронизала Аттікуса сердитим поглядом. — Я не мала дитина! І взагалі, мені це не подобається!

— Добре-добре! — засміявся Аттікус, вхопившись за найнижчу гілку покрученої смоківниці. — Як скажеш! Хто останній вилізе на дерево — той слабацюра!

Він підтягнувся й прудко заліз на дерево. Джордж подерся за ним — він змалку любив лазити по деревах. Та коли глянув униз, побачив, що Геро так і стоїть, здивовано розтуливши рота.

— Геро! — гукнув Джордж. — Скоріше!

Стоячи на гілці, він бачив, що лісом крадеться щось велике й важке — рухається просто на неї. Тигр! Звір прокинувся, голодний і злий. Геро — яка ще хвилину тому запевняла їх, що вона не мала дитина, — стояла, мов застигла.

— Я не можу! — пробурмотіла вона. — Не можу!

— Геро! — крикнув Аттікус із верхньої гілки. — Підстрибни! Ну ж бо! Джордже, тільки не спускайся!

— Я мушу! — Джордж не міг покинути Геро напризволяще.

Він зістрибнув з дерева на землю і схопив Геро за плечі.

— Лізь на дерево! — скомандував він. — Раз-два!

— Не можу! — проскімлила Геро. — Я ніколи не лазила по деревах!

Джордж згадав дерева, які росли в Бульбашці. Ну ясно, що вона по них не лазила. А якби й спробувала,