Олексій Михайлович Волков - День відбуття

class="book">Бенкет готувався мляво. Консерви відкривалися так, наче це було представлення якихось витворів мистецтва. Так само нарізалися фрукти. Юлія, єдина жінка у групі, взагалі не брала у цьому участі. Вона сиділа, притулившись спиною до скелі, мовчазна та напружена. Схоже, цей Новий рік був їй вже «ось де».

Гайдукевич кілька разів казав щось на вухо Юлії, та радості їй це не додавало. Вона просто випромінювала нервозність. Ото було б, якби вона, зірвавшись з місця, копнула ногою усі ті консерви й вигукнула: «Пішли ви всі…»

Урешті-решт, занервував і Валерій. Усе це і здалека не нагадувало ні простий пікнік, ні тим більше святкування Нового року. Атмосфера напружена, аж іскрить, а «туристи» щосили вдають безтурботність. Далі ці люди здивували його ще більше. Це виявилася компанія противників алкоголю. Вони відкоркували невеличку пляшку дорогого та дуже слабенького вина, яка виявилася у припасах єдиною, і продемонстрували банальний лозунг: «П’янству бій!», випивши усі разом менше половини пляшки. Потім вони мляво жували — так, ніби це були не делікатеси, а хробаки…

Валерій стурбовано глянув на годинник. Минуло майже півгодини, а ті двоє так і не з’явилися. Все. Належало негайно брати ситуацію у свої руки, інакше…

Цей звук Тализін відчув усім тілом. Скоріше, це був не звук, а щось таке… Десь глухо здригнувся увесь простір. За мить ще раз. Скоріш за все, це справді був не звук, тому що першими його відчули сідниці та плечі. Він спантеличено підняв голову і відчув, як в очі щось попало. Якась пилюка. Він закліпав і потер їх пальцями. Усі відразу змовкли і перестали їсти.

— Що це? — вигукнув Олег.

Гайдукевич з дружиною лише мовчки перезирнулися.

Валерій знав, що це таке. Точніше, здогадувався.

— Так, — Тализін рвучко підвівся, — виходимо звідси. Все кидаємо до біса й виходимо. Негайно. Це землетрус. Де ті ваші діячі? Куди ж вони пішли?

Гайдукевич запитливо глянув на Олега.

— Та недалеко десь… — знітився той і намірився йти. — Зараз я знайду!

— Стій! — закричав Тализін. — Куди?! Зараз ще тебе шукати доведеться. Це ж землетрус! У будь-якому місці може завал утворитися! Нам потрібно негайно забиратися відсіля! Сидіть усі тут!

І він бігцем кинувся туди, куди вела волосінь. Група залишалася у нього за спиною все далі й далі. Де ж ці ідіоти?! Він пройшов ще кілька кроків по коридору, погукав у бокові гілки, прекрасно розуміючи, яка там погана акустика, і звернув за ріг. В ніс ударила пилюка. На його очах у проході виростала гора уламків, під якою губилася натягнута риболовна жилка. Йому стало млосно…

У повному розпачі Валерій повернувся туди, де залишив Гайдукевичів. Він був сам не свій, а його «туристи» спокійно стояли, притулившись спинами до стіни, і чекали на нього. Ніяких ознак трапези не залишилось. Рюкзаки стояли поруч.

— Вони що у вас, ненормальні? — насилу стримуючись, промовив Тализін. — Там утворився завал! Чого вони туди пішли? О Боже… Їх або завалило… Або вони відійшли ще далі і їм перекрило шлях. Нашими силами знайти їх практично неможливо? Тепер для цього потрібно опоряджувати цілу рятувальну експедицію! Поштовхи можуть повторитися, потрібно якнайшвидше звідси вибиратися!

Гайдукевич стояв і незворушно дивився на провідника. Юлія сховалася за ним, як здалося Валерію, дещо злякана, тримаючись за рукав чоловіка і постійно озираючись кудись назад. Напевно, їй також хотілося на поверхню.

— Без своїх людей я нікуди не піду, — твердо сказав Гайдукевич. — Ходімо, разом знайдемо їх і тоді повернемося наверх.

Валерій мало не закричав.

— Ви розумієте, що це небезпечно? Вони загубилися за завалом, що утворився від землетрусу. Потрібно з десяток чоловік, які знають печери, щоб розшукати їх. Я один не зможу цього зробити. Поки шукатиму їх, загубитеся ви.

— Шукатимемо разом, — сказав Гайдукевич.

— І як же ви збираєтеся це робити? — роздратовано і з насмішкою запитав Тализін, потираючи перенісся під окулярами.

— Вернемося назад, аж до того місця, де ми були, а звідти почнемо оглядати бокові коридори.

— Це нісенітниця, — сказав він. — Нікого ми не знайдемо, принаймні таким чином. Нам потрібно зараз у такому складі вийти чимскоріше на поверхню і повернутися до міста. Там я у найкоротший термін спробую зібрати людей, і тоді розпочнемо пошуки. Тим часом проясниться сейсмічна ситуація. Якщо нас завалить разом з ними десь, припустимо у Гусячому Горлі, від цього не буде легше нікому. Ніхто не смикнеться до печер раніше як за два-три дні, і, таким чином, пошуки надовго відтягнуться. Я зрозуміло пояснюю? Я ж навіть не казав нікому з наших, що йду з групою до печер!

— Так, — відповів Гайдукевич, — але я не згідний. Я замовив екскурсію, я плачу вам гроші і заплачу ще більше, якщо ви мене послухаєте. Я гадаю, вони мусять бути там, де їх відрізало. Давайте повернемося і, якщо їх немає по той бік завалу, ідемо по жилці до Серця Диявола, а якщо і там не знаходимо — тоді виходимо на поверхню, як наполягаєте ви. Я заплачу вам набагато більше, якщо ви послухаєтеся мене.

— Приснилися мені ваші гроші! — розлютився Валерій. — У мене двоє дітей! Якщо ви не йдете наверх, я вас залишаю. Яка в чорта різниця, скількох бовдурів потім шукати під землею — двох чи п’ятьох? Ви йдете?

— Якщо ви так хочете до своїх дітей, то тим більше відведете нас до Серця Диявола.

Тализін не одразу зрозумів значення цих слів, як і того, навіщо бос поліз рукою за вилоги куртки — у руці Гайдукевича з’явився блискучий нікельований пістолет. Все сталося так несподівано, що Тализін навіть не встиг злякатися. Переляк з’явився кількома секундами пізніше. Його повернули обличчям до скелі і прив’язали мотузку до пояса. Відчуття жаху охопило його лише тоді, коли він зрозумів, що змушений буде для чогось провести їх туди і, відповідно, назад. Доти йому нічого, окрім нових обвалів, не загрожуватиме. А от коли вони опиняться у Головній Залі біля металевих дверей… Він глибоко вдихнув, вгамовуючи дихання, і під дулом пістолета ступив крок у темряву.