Іван Якович Франко - Борислав смiється

я вам нинi написати. Розповiм вам щось цiкавого. Часу тепер маю досить, ходжу собi куда хочу улицямп, полями. Знаєте, оногди побачив я на проходi дiвчину, — вiдколи жию, не видав такої. I ще не знаю, чия вона. Куди йшла, я слiдком за нею, а тремтiв цiлий, як у горячцi. I нараз на скрутi щезла, — кiлька домiв великих та пишних обiч, не знаю, в котрий увiйшла. I вiд того часу сам не знаю, що зо мною сталося. Ходжу, мов сам не свiй, все вона менi привиджується i в снi, i наявi. Я вже рiшився, скоро її другий раз побачу, приступити просто до неї i питати її, чия вона, але досi ще не удалось менi бачити її другий раз. Все ходжу тою вулицею, на котрiй менi щезла з виду, гляджу у всi вiкна, але дарма, — не показуєся. Коби-м хоть знав, у котрiм домi вона жиє, то би-м питав сторожа або кого. Але я не попущуся, мушу вивiдатись, хто вона, бо вiд першого разу, коли-м її побачив, почув я, що без неї жити не можу. Так, мамцю, вона мусить бути моя, най вона собi буде хто хоче! Скоро що дiзнаюся, нараз напишу вам».

Яке дiйство зробив той лист на Рифку, сього нi словом сказати, нi пером списати. Вона цiла задрижала, мов вiд пропасницi. Перший раз в життi вона держала лист, справдi тикаючий чуття, любовi, i хоть у грубiй формi, все-таки ясно висказуючий любов глибоку i живу, трохи, може, надто неплатонiчну, грубу, але зато сильну i слiпу, — а така любов найбiльше мусила подобатись Рифцi, малообразованiй, нервовiй i кровистiй, Рифцi, котра в своїм життi нiякої любовi не зазнала. Як рада б вона була тепер бачити свого Готлiба, мiцно-мiцно притиснути його до рерця, слiдити за кождим його кроком, жити його думками, палати його чуттям. Адже вiн любить! I з нею першою подiлився тайною свого серця! I вiдколи вона знала те, вона два рази сильнiше полюбила Готлiба, iменно за те, що вiн любить. Правда, коли б тут коло неї була i жила тота дiвчина, котру вiн любив, коли б тота дiвчина i з свого боку любила його, Рифка непремiнно зненавидiла б її, строїла б її життя — за її любов!..

Минав день за днем гарячкової ожиданки. Рифка з превеликим трудом удержувалась, щоб не зрадити перед Германом пекучої тайни. На її щастя, по трьох днях Герман виїхав до Борислава, де мав побути пару день. Оставшись сама дома, Рифка почула в домi якусь тiсноту, якусь душнiсть, — кров її гарячим окропом бурлила в жилах. Вона вийшла з покою. Стояв жаркий лiтнiй день. Просторний сад за домом так i манив до себе розкiшним холодом, темною зеленню, живим запахом та легесеньким, таємничим шепотом листя. Вона мимоволi пiшла туди. Садiвники якраз обривали вишнi та великi, вчасно достигшi веприни. Два хлопаки з кошичками в руках стояли на тонких вишневих гiлках, одною рукою придержуючися за щаблi, а другою зриваючи спiлi вишнi. А старий садiвник в бiльший кiш збирав веприни, причякнувши перед розлогим вепринником i пiдiймаючи гiлку за гiлкою. Хлопцi на деревi смiялись, жартували та перемовлялися, а старий мурликав стиха якусь пiсню. Коли побачив паню, пiдiйшов до неї з уклоном, пожалувався, що вишнi сього року зродили слабо, зато веприни гарнi i дуже добре платяться. Вiн вибрав кiлька пригорщiв самих достиглих веприн, великих, як терносливи, i просив Рифку перекусити. Вона взяла їх у хусточку. За той час позлазили хлопцi з вишнi з повними кошиками. Спiлi, повнi ягоди блищали на сонцi, мов яке дороге камiння, крiзь їх тоненьку прозiрчасту шкiрку сонце прокрадалося в їх нутро, мiнилось i переливалось в червонавiм виннiм плинi, немов вишнi були налитi кров'ю. Хлопцi нарвали також темно-зеленого вишневого листя, вистелили ним дно невеличкого прикадка i обережливо почали в нього складати вишнi. Рифка стояла i глядiла, втягаючи в себе всiма порами тiла милий холод, розкiшну вогкiсть та свiжiсть саду i упоюючий запах свiжонарваних вишень, їй було любо i приємно, як нiколи. Вона мовчала.

Коли втiм тихесенько, немов украдком, рипнула хвiртка, ведуча з подвiр'я до саду, Рифка озирнулася. Малий обмурзаний коминарчук стояв у хвiртцi; поглядом звав'її до себе. Вона полетiла радше, нiж пiшла.

— Панi, ту для вас листок! — шепнув коминарчук.

Рифка з бiльшою, нiж звичайно, дрожжю прийняла пом'ятий незапечатаний листок. Коминарчук пустився, було бiгти геть.

— Постiй, постiй, — сказала Рифка, а коли той завернувся, висипала йому в шапку одержанi вiд садiвника веприни. Коминарчук, урадуваний, побiг, кусаючи та висисаючи веприни, а Рифка пiшла до своєї спальнi, дрижачи всiм тiлом, з голосно б'ючим серцем, замкнулася, сiла на софцi, вiдiтхнула глибоко, щоб успокоїтися, i зачала читати:

«Я видiв її! Господи, що за краса, що за лице, що за очi! Мене тягло до неї, я не мiг опертися. їхала в бричцi кудись на Задвiрне передмiстя, — я стрiтився з нею несподiвано. I я вiдразу мов одурiв, так, одурiв. Я кинувся перед конi — пощо, нащо, i сам не знаю. Я, бачиться, хотiв зупинити бричку, щоб розпитати її, хто вона. Але конi перепудились мене i шарпнули вбiк. Вона скрикнула, поглядiла на мене i поблiдла. А я, учепившися за васаг брички, волiкся по дорозi по камiнню. Я не чув болю в ногах, а тiлько дивився на ню. «Я люблю тебе! Хто ти?» — сказав я їй. Але втiм обернувся вiзник i вдарив мене пужiвном по головi так сильно, що я з болю пустив бричку i упав насеред дороги. Бричка поторохтiла далi. Вона знов скрикнула, озирнулася, — бiльше не тямлю. Я, правда, схопився ще на ноги, щоб бiгти за нею, але забiг тiлько два кроки i знов упав. Мої ноги порозбивались о камiння, з них текла кров, голова болiла i напухла, — я трохи не зомлiв. Надiйшла баба, дала менi води, перев'язала ноги, i я поволiкся до хати. Лежу i пишу до тебе. Зладь на завтра i передай коминарчуком троха грошей, десять ринських, — чуєш? Тепер коло мене чужi люди ходять, — могли б домiркуватися…»

Рифка, не дочитавши до кiнця, впала зомлiла на софку.

VII

Було то вечором. Матiй i Бенедьо повертали з роботи i сидiли мовчачи в хатi при млавiм свiтлi невеличкого каганця, в котрiм горiв, шкварчав i порскав нечищений бориславський вiск. Бенедьо вдивлявся в план, розпростертий перед ним, а Матiй, сидячи на своїм малiм стiльчику, латав свої ходаки. Матiй вiд того вечора, коли Мортко