Станіслав Лем - Соляріс. Едем.

симетріада починає виправдовувати свою назву, кожному утворенню біля одного полюса відповідає точнісінько таке ж саме утворення біля полюса протилежного.

Хвилин через двадцять-тридцять гігант починає повільно занурюватись, іноді відхиляючись від вертикальної осі на вісім-дванадцять градусів. Симетріади бувають великі й малі, але навіть карликові після занурення здіймаються метрів на вісімсот над рівнем Океану і їх видно на відстані доброго десятка миль. Найбезпечніше проникнути всередину симетріади одразу ж після відновлення нею рівноваги, коли вся система перестає занурюватися в живий Океан і знову набуває вертикального положення. Найзручніше для проникнення місце розташоване трохи нижче від вершини симетріади. Порівняно гладеньку полярну «шапку» там оточує простір, подірявлений, мов решето, гирлами внутрішніх камер і тунелів. У цілому ж ця формація — тривимірне втілення якогось рівняння вищого порядку.

Як відомо, кожне рівняння можна виразити мовою вищої геометрії, побудувати еквівалентне йому геометричне тіло. В такому розумінні симетріада — родичка конусів Лобачевського і від’ємної кривини Рімана, але через свою неймовірну складність родичка дуже далека. Це скоріше велетенська, що сягає кількох кубічних миль, модель цілої математичної системи, причому модель чотиривимірна, бо співмножники рівнянь виражаються також і в часі, і в змінах, що відбуваються з його плином.

Найпростішою, певна річ, була думка, що перед нами не що інше, як «математична машина» живого Океану, створена у відповідних масштабах модель розрахунків, потрібних йому для якоїсь невідомої нам мети. Але цю гіпотезу Фермона нині вже ніхто не підтримує. Вона була вельми спокуслива, однак уявлення, нібито за допомогою таких титанічних вивержень, де кожна з часток відповідає формулам математичного аналізу, до того ж дедалі складнішим, живий Океан розгортає таємниці матерії, космосу, буття, проіснувало недовго. Надто багато можна знайти в глибині симетріади явищ, які суперечать такій, по суті, простій, навіть по-дитячому наївній, як дехто вважає, інтерпретації.

Не бракувало і спроб створити якусь доступну модель симетріади, її наочну аналогію. Досить популярне пояснення Аверяна, який запропонував таке порівняння: уявімо собі стародавню земну споруду часів розквіту Вавілона, зведену з живої, збудливої й еволюціонізуючої речовини; архітектоніка її плавно поминає низку перехідних фаз, набираючи на наших очах форм грецької і романської архітектури, потім колони робляться тонкими, наче стебла, склепіння стає ніби невагомим, підноситься вгору, загострюється, арки перетворюються на круті параболи, а відтак заламуються, як у готиці. Готика, що виникла в такий спосіб, досягає досконалості, потім старіє, дотеперішня її строгість стрімкого поривання, злету змінюється вибухом оргії пишноти, на наших очах розквітає химерне бароко; якщо продовжувати цей ряд, розглядати всі ці утворення як етапи існування чогось живого, то врешті можна прийти до архітектури космодромічної епохи і водночас хоч трохи наблизитись до розуміння того, що таке симетріада.

Але таке порівняння, хоч його розвивали й збагачували, навіть спробували проілюструвати спеціальними моделями й фільмом, у найкращому разі — тільки доказ нашого безсилля, у найгіршому — спроба ухилитися від проблеми, а то й просто омана, бо симетріада не схожа ні на що земне…

Людина може сприйняти зразу зовсім небагато; вона бачить тільки те, що відбувається перед нею, тут, у даний момент, але уявити собі безліч процесів, які відбуваються одночасно, хай навіть взаємопов’язаних, таких, що доповнюють один одного, не здатна. В цьому можна пересвідчитися навіть на підставі порівняно простих явищ. Доля однієї людини може важити дуже багато, долю кількох сотень простежити важче, а долю тисячі чи мільйона осягнути просто неможливо. Симетріада — мільйон, ні, навіть мільярд, піднесений до ступеня безмежності, вона — сама неймовірність; що з того, що в глибині одного з її нефів, який є лише збільшеним у десять разів простором Кронеккера, ми — наче мурахи, завмерлі в живому склепінні, що бачимо перед собою велетенські площини, які стрімко здіймаються вгору й тьмяно виблискують у світлі наших ракет, спостерігаємо їхній взаємозв’язок, плавність ліній та бездоганну досконалість форм, — усе це тільки мить, бо в цій архітектоніці головне — рух, зосереджений і цілеспрямований. Ми спостерігаємо лише окремий фрагмент цього процесу, коливання однієї струни в симфонічному оркестрі супергігантів і знаємо — але тільки знаємо, а не розуміємо, — що водночас над нами й під нами, в стрілчастих безоднях, недоступних нашому зору й уяві, відбуваються сотні тисяч і мільйони перетворень, пов’язаних між собою, наче ноти, математичним контрапунктом. Хтось назвав симетріаду геометричною симфонією; якщо це й справді так, то ми — її глухі слухачі.

Щоб розгледіти тут хоч що-небудь, треба відійти, відступити в безмежну далечінь, але ж у симетріаді все — утроба, розмноження, лавини народжень, безперервне формування, причому те, що формується, водночас само формує, чутливо озиваючись на кожну навколишню зміну; жодна мімоза не зреагує так на дотик, як віддалена від нас на багато миль і на сотні ярусів частина симетріади на те, що відбувається в тому місці, де ми стоїмо. Кожна конструкція, досягнувши досконалості, вивершення якої недоступне нашому зору, існує всього лише одну мить, проте сама бере участь у конструюванні інших конструкцій, диригуванні ними, а ті в свою чергу впливають на її моделювання. Так, це симфонія, але така, яка сама себе творить і сама себе глушить. Кінець симетріади жахливий. Той, хто бачив його, не міг позбутися враження, що перед його очима скоїлася трагедія, а може, навіть убивство. Через якихось дві, щонайбільше три години, протягом яких триває цей шал розростання, збільшення й самостворення, живий Океан переходить у наступ: його гладенька поверхня брижиться, заспокоєний уже, вкритий засохлою піною прибій починає кипіти; від обрію котяться лави концентричних хвиль, таких самих мускулястих кратерів, як ті, з котрих народжуються мімоїди, тільки незрівнянно більших. Занурена частина симетріади стискається, немовби якась сила поволі виштовхує колос угору, щоб викинути його за межі планети; верхні шари океанічного драговиння враз активізуються, підіймаються дедалі вище на бічні стіни симетріади, тужавіють, укривають їх, замуровують отвори, та все це дрібниці в порівнянні з тим, що відбувається рівночасно у глибині велета. Спершу формотворчі процеси — народження чергових архітектонік — ненадовго припиняються, а потім різко прискорюються: рухи маси, її взаємопроникнення, коливання, вибудова основ і склепінь, досі такі плавні й розмірені, наче вони мали тривати віки, зненацька набирають карколомної швидкості. Виникає гнітюче відчуття, ніби колос перед лицем небезпеки, яка йому загрожує, прагне щось вивершити. Та що швидше зростає навальність переміни, то очевиднішою стає жахлива, бридка метаморфоза, як самого будівельного матеріалу, так і його динаміки. Всі стрілчасті перетини напрочуд гнучких площин робляться м’якими, млявими й провислими; з’являються невикінчені, потворні, скалічені форми, а з невидимих глибин долинає дедалі гучніший гул і рев. З силою виштовхуване