Чак Паланік - Розкажи все

довго залишалася відсутньою. Серед звичайних глядачів ми бачимо в залі сенатора Фелпса Рассела Борнера, який сидить зі своєю найостаннішою дружиною. Ми бачимо Пако Еспозіто в компанії секс-бомби промисловості Аліти Пейдж[211]. А ось і я, сиджу поряд із Теренсом Террі. Насправді, єдине порожнє місце в театрі знаходиться поряд із виснаженим Вебстером Карлтоном Вествордом III, де він ніжно поклав величезний оберемок червоних троянд, які він, безсумнівно, планує подарувати під час викликів на біс. Цей букет достатньо великий, щоб приховати автомат Томпсона чи гвинтівку. Дуло, мабуть, оснащене глушником, хоча така передбачливість була б зовсім зайвою, оскільки оглушливі японські «Зеро» кидають бомби на американські війська під Перл-Харбором.

Сьогоднішня гра була як битва за її індивідуальність. Тобто за постійне творення себе. Тобто вся ця пихатість і вереск — це боротьба за місце в цьому світі, за те, щоб на зміну їй не прийшла версія іншої людини; так само, як перетравлюється їжа, як мертве тіло дерева стає паливом чи меблями. Високо підкидаючи ноги, міс Кеті постійно сурмила доказ свого людського існування. У її невиразних кроках «бомбершей» проглядався ламкий організм, який робив усе, що в його силах. Аби вплинути на те, що його оточує, й відкласти розпад, наскільки це вдасться.

У залитій світлом фігурі ми бачимо дитину, яка кричить, вимагає, щоб їй дали посмоктати цицю. Бачимо зебру чи кролика, які верещать, поки вовки розривають їх на шматки.

Це були не просто пісня й танок; це була хоробра, гучна заява, яка вила прямо у порожнє обличчя смерті.

Перед нами пихато ходило щось більше, ніж один із колишніх персонажів міс Кеті: дружина Ґанґи Діна, чи Горбуна із Нотр-Дама, чи Останнього з могікан.

Ніхто, крім мене та Теренса Террі, не звернув би уваги на піт, який лив з моєї міс Кеті. Чи помітив те, як нервово смикалися її очі у спробі стежити за кожним місцем у партері та на балконі. Уперше критики не були її найсильнішим острахом — ані Френк С. Наджент з «Нью-Йорк таймс», ані Говард Варт із «Нью-Йорк геральд тріб’юн», ані Роберт Ґарленд із «Нью-Йорк амерікен».

Джек Ґрант із «Скрін бук», Ґледіс Холл та Кетрін Елберт із журналу «Модерн скрін», Гаррісон Керрол із «Лос-Анджелес геральд-експресс» — легіон критиків захоплено пишуть, морочачи голови в пошуках додаткових прикметників у найвищому ступені. Також оглядачі Шейла Ґрехем і Ерл Вілсон — група, яка щодо будь-якого іншого шоу, будь-якої іншої прем’єри стала б тим, що Дороті Кілґаллен називає «Жюрі Її Глузування» — сьогодні ці буркотуни будуть навперебій вихваляти виставу.

Сидячи на своєму місці, я роблю власні нотатки, записуючи цей тріумф. Сьогодні не тільки тріумф міс Кеті та Лілі Гелман — сьогодні моя власна перемога, і почуття таке, наче я побачила, як моя власна дитина-каліка почала ходити.

Нахилившись до мене, Террі шепоче, що дзвонив продюсер Дік Касл, який уже закидав вудочку щодо прав на фільм. Дивлячись багатозначно на мої ноги, що відбивають такт музиці, він посміхається й питає: «Хто помер і зробив тебе Елеонорою Пауелл?[212]» Його напружені руки несуть безперервний потік різнокольорових горішків у глазурі з маленького паперового пакунка до рота.

На сцені моя міс Кеті голосно співає ще один стовідсотково золотий хіт, обгорнувшись прапором військового корабля США «Арізона» — прапор тріщить і тліє. Кидаючись з лівого боку сцени до правого, вона презентує панічну, маніакальну боротьбу звіра, що потрапив у пастку. Чи метелика, що опинився в павутині. Блискітки спалахують, яскраві тіні для повік, волосся пофарбоване та укладене так, що навіть павичу в найжахливішому сні не примариться, а посмішка, яку вона показує, — нічого, крім відкритих щелеп і вискалених зубів у роззявленому роті, який зводить судомами через образу на світло, що гасне. Вилупивши очі в примусовому ентузіазмі, міс Кеті пробивається крізь кожен номер — шалене, розпусне, маніакальне заперечення неминучої смерті.

Кожен її жест відбиває невидимого нападника, через що він опиняється у безвиході. Кожна її зупинка, падіння, затримка й ковзання становлять бій, крок убік, обминання неминучого фатуму. Вибиваючи ногами по дошках, міс Кеті крутиться, наче несамовитий дервіш, що плескає в долоні, пронизливо кричить і благає про ще одну годину життя. Така життєрадісна, така жвава і бадьора в цей момент через те, що смерть маячить так близько.

За кулісами, відчайдушно бажаючи отримати виклик на біс, який, як він знає, публіка неодмінно буде вимагати, Дор Шері[213] вже планує скинути атомну бомбу на Нагасакі. Для другого та третього на біс він обрав Токіо та Йокогаму.

За словами Волтера Вінчелла, вся Друга світова війна була просто викликом на біс після Першої.

На сцені міс Кеті виконує несамовитий, оскаженілий «степ буффало», переходячи на «Сьюзі Кук»[214] поки Маньчжурія програє. Гонконг і Малайзія падають. Мікі Руні в ролі Хо Ші Міна веде В’єтмінь у бій. «Рейд Дуліттла»[215] заливає вогнем Нору Байес[216].

А на місці поряд з моїм Теренс Террі хапається обома руками за горло і сповзає, мертвий, на підлогу.

АКТ ТРЕТІЙ

АКТ ТРЕТІЙ, сцена перша

Ця сцена відкривається гучним, наче грім, акордом органа. Акорд тягнеться, приєднуючись до мелодії весільного маршу Фрідріха Мендельсона. Коли з’являється зображення, ми бачимо мою міс Кеті, яка наряджена у весільну сукню, — вона стоїть у маленькій кімнаті з великим вікном із вітражного скла. За відкритими дверима можна розгледіти арочний, багатий на ніші інтер’єр собору, де на стільцях, ряд за рядом, сидять люди.

Маленьке сузір’я стилістів обертається навколо міс Кеті. Сідні Ґіларофф і М. ля Барб[217] прибирають сиве волосся, пригладжуючи з боків ідеальну високу зачіску міс Кеті. Макс Фактор наносить останні мазки на її макіяж. Я не виконую місію дружки чи дівчини з букетом. Я не є офіційним членом весільної кампанії, але я струшую шлейф сукні нашої міс Кеті і розтягую його на всю довжину. У задній частині церкви я кажу їй посміхатися і проводжу пальцем між її губ, щоб прибрати помаду із верхнього різця. Я накидаю їй на голову фату й питаю, чи вона впевнена, що хоче так учинити.

Її фіалкові очі блищать поза імлою бельгійського мережива, такі яскраві, наче квіти під шаром паморозі... міс Кеті каже: «C’est la vie»[218].

Вона каже: «Це російською, означає — “так”».

Я несподівано піднімаю її фату, нахиляюсь і притискаю губи до її напудреної щоки. Там у мій рот проникають духи від Міцуко і