Марина та Сергій Дяченко - Королівська обіцянка

Ось я визволилась із клітки. Вибралася з темниці. Ну і що? Із замку мені не вийти ні за що у світі. А що я їстиму? Що питиму? Ліпше вже відразу здатися.

Приблизно так розмірковуючи, я йшла в повній темряві, поки коридор раптом не завернув, і я не побачила нішу в стіні. У ніші стояло чи то ліжко, чи то ослін, і на ньому хтось лежав.

Спершу я хотіла пройти мимо, але потім усе-таки не втрималася й глянула.

Він лежав на спині: блакитні очі дивляться прямо перед собою, руки складені на грудях. Між пальцями стирчить грубе дерев’яне руків’я.

— Майстер-Генерал, — прошепотіла я.

Цього разу він був не в білій сорочці й не в пурпурній. Золоті парчеві рукави вибивалися з-під чорного шкіряного жилета. Цей Майстер-Генерал виглядав багатшим за колишніх двох і акуратнішим — у нього навіть волосся було подекуди заплетене в кіски.

Але теж мертвий. І теж з дірою в грудях. Може, він теж уміє оживати?

— Майстре-Генерале, — сказала я пошепки. — Отямтеся. Мені самій так зле…

Він не відповів. Та й якої відповіді чекати від захололого трупа?

* * *

Далі я рухалася, як сліпа. Взагалі не пам’ятаю, куди йшла. Змінювали один одного сходи, переходи, й коридори. Мабуть, я забрела в якусь зовсім заборонену частину замку — тут не було ні душі, нікого: ні сторожі, ні бранців. Вітер гуляв коридорами. Тут навіть пилюки не було.

Потім я знайшла сходи й почала по них підійматися. Подумала: може, зрештою, я знайду хоча б вікно? Хоча б бійницю чи щілину, щоб можна було кинутися вниз? Пощастить — злечу, а не пощастить — то й розіб’юся?

Сходи вивели мене до величезної зали, сповненої шерехами і ледве чутним поскрипуванням. Я затримала дихання: по гладкій кам’яній підлозі тисячами снували чорні жуки, огидні на вигляд. Шурхіт їхніх лап і надкрил відлунював від стін і стелі. Я злякалася, що мене знудить, і швиденько рушила назад.

— Хто тут?

Я підстрибнула.

Виявляється, високо під стелею висіла ще одна клітка. Більша за мою і не кругла, а квадратна. У клітці сидів, тримаючись за пруття, довговолосий бородатий чоловік. Він не бачив у темряві. Намацував щось поряд із собою й водночас вдивлявся в морок трохи правіше від мене.

В’язень! Мій побратим по нещастю!

— Хто тут? — повторив він швидко і пошепки. — Відповідай! Я знаю, що ти тут!

Йому нарешті вдалося відшукати кресало. Руки в нього тряслися, і він не відразу висік іскру. Нарешті з-під пальців блимнув вогник; жмурячись, як від яскравого сонця, в’язень запалив свічу й підніс над головою.

Я стояла нерухомо, щоб мене розгледіли.

— Хлопчику! — свічка задрижала в його руці. — Ти як? Звідки тут?

— Я дівчинка.

Він довго мовчав.

— Я втекла із клітки. Майже такої, як ваша.

— Уте… утекла?

— Так, — я випрямила спину. — Я бачу в темряві й умію літати. Я маг дороги з королівства Оберона.

— Я не чув про таке.

— Ще б пак. Адже це за Печаткою.

Я перевела подих. Вибовкати всі таємниці за півхвилини, та ще коли тебе не питають, — це вміти треба. Справжній подвиг розвідника.

— Дивно, — промурмотів в’язень і опустив руку зі свічею. — Дива… Розкажи мені. Я стільки літ ні з ким не розмовляв…

Мені здалося, що я теж не розмовляла ні з ким як мінімум років десять. Я готова була підійти ближче, але не йти ж просто по чорних жуках!

— Це смужелиці, — сказав в’язень, наче ця новина мала мене заспокоїти. — Нічого!

Я зціпила зуби, наблизилася навшпиньках й задерла голову. Людина із клітки дивилася на мене зверху вниз, підсвічуючи собі тоненьким язичком полум’я. Він сильно мружився.

— Ти не могла б дотягтися до ось того колеса й опустити клітку нижче?

Я простежила за його рукою. Дійсно, у кутку був механізм із колесом і важелями, від нього вів ланцюг до кільця на стелі. На другому кінці ланцюга висіла клітка.

— Спробую, — сказала я, повністю впевнена в тому, що з моєю вагою і силою цю хитру машинерію не здолати.

Я помилилася. Важіль піддався, колесо повернулося, й клітка піднялася ще на півметра вгору.

— Не туди! В інший бік!

Я знову крутнула важіль. Клітка трохи опустилася. Я смикнула щосили, колесо завертілося, шестірні застукали, клітка рухнула вниз.

— Не так низько! Не до землі!

Я зависла на важелі. Клітка сіпнулася й стала, розгойдуючись, за декілька сантиметрів від підлоги.

— Спасибі, — сказала людина.

Тепер я могла роздивитися його ліпше. Він був блідий, худий і давно не стрижений, але молодий і, напевно, вродливий, якщо його поголити. Борода здавалася світлою в порівнянні з чорним прямим волоссям. А очі він так щулив, що неможливо було розгледіти їхній колір.

— Нижче клітку опускати не можна, — сказав він, ніби вибачався. — Тоді смужелиці полізуть до мене в ліжко. Ходи-но ближче.

Я підійшла. Тепер нас розділяли лише кілька кроків і ґрати.

— Ви сидите тут у темряві?

— А хіба ти сиділа при світлі?

— Так, але ж мене тільки сьогодні піймали…

Я запнулася. Я втратила лік часу і вже не знала точно, що відбулося сьогодні, що вчора, а що — тиждень тому.

— Я тут уже дуже давно, — спокійно сказала людина. — І ніхто до мене не приходить.

— Як же? А ваші тюремники? А хто вас годує, напуває?

— У мене є вічний окраєць хліба, якщо його з’їсти, він завжди наростає знову. І повний глечик молока, теж вічний. І цибулина. І вічна свічка, але вона тоненька й останнім часом дуже погано відновлюється. Боюся, як би мені не залишитися зовсім у темряві.

— За що?! — запитала я, вражена до самого серця. — За що з вами так повелися?!

— Ну як же. Я ж повинен був стати законним королем, тоді як влади прагнув мій брат.

— Ви принц-бранець!

Від мого крику навіть незворушні чорні смужелиці бризнули навсібіч, і на секунду їхній шурхіт замовк. Що ж до в’язня, то він мало не впустив свічу:

— Що трапилося? Що з тобою?

— Я знайшла вас! — кружляючи у танку, я раз по раз давила необережних комах. — Ви принц-бранець! Я заради вас прийшла з-за Печатки, щоб ви оженилися на принцесі з Королівства Оберона!

— Зачекай, — сказав він тихо. — Але ж я… я не можу женитися. Я замкнений тут навічно.

— Як навічно? — я перестала танцювати. — То я негайно вас звільню! Треба підняти клітку вище, а потім гепнути її об підлогу, тоді вона розлетиться й…

— Вона не розлетиться, — принц дивився на мене серйозними сумними очима. — Звільнити мене може тільки той, хто візьме