Харукі Муракамі - 1Q84. Книга І

Усього цього Тенґо наслухався донесхочу від батька. Він не співав йому колискової пісні, не читав перед сном казок. Натомість не один раз розповідав про те, що досі пережив. Народився в бідній сім'ї орендаря в Тохоку, виховувався працею й побоями, як собака, разом із гуртом переселенців перебрався до Маньчжурії, в холоднючій місцевості обробляв перелоги, із гвинтівкою в руках проганяючи бандитів і зграї вовків, живим утік від радянського танкового корпусу, не потрапивши в сибірський концтабір, щасливо повернувся на батьківщину, впроголодь пережив повоєнний безлад і завдяки випадку став повноцінним збирачем плати для «NHK». У його історії це був остаточний happy end.[18] На цьому вона щасливо-щасливо закінчувалася.

Батько вмів добре її розповідати. Важко перевірити, чи все це правда, але загалом історія мала свою логіку. Не можна стверджувати, що в ній був якийсь глибокий зміст, але окремі подробиці описувалися жваво, барвистою мовою. Розповідь виходила й веселою, і зворушливою, і грубою. Абсурдною до приголомшення й незрозумілою, навіть після кількох прослухувань. Якщо людське життя оцінювати за різноманітністю яскравих епізодів, то можна сказати, що батькове виявилося по-своєму багатим.

Однак його розповідь чомусь зненацька втрачала барвистість і реальність, коли йшлося про його життя після того, як він став повноцінним збирачем плати для «NHK». Їй бракувало подробиць і послідовності. Здавалось, ніби він уважав цей період життя не вартим уваги. Наслідком того, що познайомився й одружився з якоюсь жінкою, а вона народила йому сина, був Тенґо. За кілька місяців після його народження мати захворіла й відразу померла. Батько вдруге не женився, а, працюючи збирачем абонентної плати, сам, своїми чоловічими руками вирощував і виховував Тенґо. Аж дотепер. Кінець.

За яких обставин батько зустрівся й одружився з матір'ю, якою вона була жінкою, чому померла (може, внаслідок пологів?), чи її смерть настала порівняно легко, а чи в муках — про це батько не розповідав майже нічого. Коли Тенґо розпитував, батько уникав прямої відповіді. У багатьох випадках невдоволено замовкав. Від матері не лишилося жодної фотографії. Навіть на згадку про одруження. Батько пояснював, що не мав грошей на весілля та фотографа.

Однак Тенґо по суті не вірив його розповіді. Мати не вмерла через кілька місяців після його народження. У його пам'яті вона ще жила, коли йому сповнилося півтора року. І поряд із сонним Тенґо щиро обіймалася з чоловіком, який не був його батьком.

Розстебнувши блузку й вивільнивши груди з-під бюстгальтера, мати давала їх ссати якомусь чоловікові, явно не його батькові. Тенґо спав поряд, тихо посапуючи уві сні. І водночас не спав. Дивився на матір.

Для нього це була фотографія на пам'ять про матір. Ця десятисекундна картина яскраво закарбувалася в його мозку. Вона стала єдиною конкретною інформацією, яку він мав про неї. Через цей образ його свідомість насилу пробивалася до матері. Пов'язував його з нею гіпотетичною пуповиною. Його свідомість спливала в амніотичній рідині й чула відлуння минулого. Та батько не знав, що Тенґо виразно закарбував собі таку картину в голові. Не знав, що він безперестанку, як корова на вигоні, пережовує її шматки й отримує з неї цінну поживу. Батько й син, кожен окремо, мали свою глибоку, похмуру таємницю. Стояв приємно погідний недільний ранок. Однак вітер приносив із собою прохолоду, хоча була середина квітня, й показував, що пора року легко повертає назад. Тенґо мав на собі тонкий светр з круглим вирізом, куртку з тканини «сосонкою», яку носив ще у студентські роки, бежеві брезентові штани, а на ногах — порівняно нові світло-брунатні туфлі марки «Hush Puppies». Загалом охайний вигляд, на який тільки був здатний.

Коли він прийшов на передній край платформи, з якої в напрямі Татікави по лінії Тюосен із станції Сіндзюку йде електричка, Фукаері вже була там. Незворушно сиділа на лавці й примруженими очима дивилася поперед себе. На ній була літня сукня з вибитої бавовняної тканини, по-зимовому товстий темно-зелений джемпер із застібками на ґудзиках, а на голих ногах — блякло-сірі тенісні тапочки. Як на таку пору трохи дивне поєднання надто тонкої сукні й надто товстого джемпера. Однак і в такому вигляді вона не справляла суперечливого враження. Можливо, за допомогою такої невідповідності виражала власне світосприймання. Принаймні так здавалося. А може, ні про що не думаючи, навмання вибрала такий одяг.

Не читала ні газети, ні книжки, не слухала аудіоплеєра, а, спокійно сидячи, дивилася своїми великими чорними очима поперед себе. Здавалось, що або щось бачить, або зовсім нічого не бачить. Або про щось думає, або зовсім нічого не думає. Здалека скидалася на скульптуру, зроблену в реалістичному стилі з використанням особливого матеріалу.

— Чекала? — спитав Тенґо.

Фукаері глянула на нього і злегка, на кілька сантиметрів убік, хитнула головою. Її чорні очі блищали яскраво, немов шовк, але, як і минулого разу, обличчя нічого не виражало. Здавалося, що зараз вона не хоче ні з ким розмовляти. Тому й Тенґо відмовився від подальшої розмови, а мовчки присів на лавці біля неї.

Коли прийшла електричка, дівчина мовчки встала і вони обоє зайшли у вагон. У швидкому недільному поїзді, що прямував до Такао, було мало пасажирів. Тенґо й Фукаері сіли поряд і мовчки споглядали міський краєвид, що пропливав за вікном. Дівчина й далі нічого не говорила, а тому й Тенґо зберігав мовчанку. Ніби готуючись до лютого холоду, що от-от мав настати, вона запнула комір джемпера й, дивлячись уперед, стиснула губи.

Вийнявши книжку кишенькового розміру, Тенґо взявся її читати, але, завагавшись, перестав. Запхав книжку в кишеню й, ніби наслідуючи Фукаері, поклав обидві руки на коліна і втупився в простір перед собою. Збирався про щось подумати, але не знаходив, про що. Унаслідок того, що якийсь час зосереджувався на переробленні «Повітряної личинки», його голова, мабуть, відмовилася думати про щось конкретне. Голову наче заповнював клубок ниток.

Споглядаючи краєвид за вікном, він прислухався до одноманітного перестуку коліс на рейках. Лінія Тюосен тяглася вперед, без кінця, наче прокреслена під лінійку на карті. Саме такою, напевне, зробили її люди. На рівнині Канто[19] не траплялася жодна географічна перешкода, варта уваги. Жоден поворот, пагорб чи низина, які могли б відчувати люди, жоден міст чи тунель. Вистачило однієї лінійки, щоб провести цю колію. Електричка мчала прямо до свого місця призначення.

Несподівано Тенґо задрімав. А коли прокинувся від похитування вагона, електричка поволі зменшила швидкість і почала зупинятися на станції Оґікубо. Сон тривав недовго. Як і раніше, дівчина сиділа