Володимир Рутківський - Джури козака Швайки

— Таке мале — і геть здуріло…

Під вечір з очеретів долинуло:

— Пугу, пугу! Хлопці, агов! Живі-здорові?

Повернулися всі. Затрималися лише Швайка з Мациком. Під час нападу вдалося звільнити з десяток полонених, і зараз бувалі козаки подалися показувати їм найбезпечніший шлях додому.

Атож, повернулися всі. Щоправда, у Левка Заярного було перев’язане плече, у Перепічки на лобі виднілася здоровецька ґуля, а Байлемів Василь накульгував на ліву ногу. Проте на такі дрібниці ніхто не зважав.

— Ох, і доброго чосу ми їм дали! — збуджено повторював Левко. — Налетіли на тих бусурманів, мов буря.

— Теж мені буря, — посміхнувся Байлем. — Коли б не старі козаки, либонь, і досі сидів би у верболозі.

— І нічого не сидів би! — заперечив Левко і звернувся до Грицика: — Розумієш, вибралися ми за лози, а там…

З його розповіді хлопці довідалися, що Швайка вивів козаків на невеличкий татарський загін, що безтурботно розташувався у видолинку. І він, Левко, я-ак вихопив шаблюку, я-ак налетів на татарів…

— Він налетів… — знову пирхнув Байлем. — Тоді налетів, як Швайка з Вирвизубом чотирьох поклали. От хто бився — то це вони!

— Та хіба ж там розбереш, коли все закрутилося так, що й не втямиш, у який бік кидатися, — на мить зніяковів Левко. — Але я все ж таки одного вклав.

Лесь Одуд теж вклав одного. І Тиміш Перепічка. А Василь Байлемів упорався з двома.

Не хвалився один лише Володко Кривопичко. Але, схоже, що й він був задоволений. Володко зійшовся врукопаш з одним здоровилом-ногайцем, і той так загилив його у хвору щелепу, що вона одразу ж стала на місце.

— Свої не змогли, то татари помогли! — реготав Заярний.

Володко тихо посміхався. Говорити він ще не міг, і лише час від часу обережно торкався щелепи: чи не зійшла вона, не дай Боже, знову з місця.

— А наших там не зустрічали? — запитував Санько.

— Не було їх. Кажуть, на Воронівку наскочив інший загін. А його ми не знайшли.

З собою воронівці привели трьох татарських коней під сідлом. До боків у них були приторочені сакви. В одній знайшли дві шапки-малахайки.

— Це вам, хлоп’ята, — сказав Байлем. — Носіть і пам’ятайте мою добрість.

Хлопці миттю натягли малахайки на голову. Тоді поглянули один на одного і мимоволі розреготалися: викапані татарчата!

— Боже збав, і Барвінок не впізнає, — зауважив Левко.

І лише тут вони збагнули, що Барвінка немає поруч. Він один залишився стерегти в’язня.

Коли козаки підійшли до куреня, Барвінок знудьговано позіхнув і шмигнув у кущі. Хазяїн наказував йому стерегти острів від чужих. А від своїх — не наказував.

В’язень, кліпаючи очима, вийшов з куреня. Ковзнув поглядом по прибульцях, і врешті зупинився на Дніпрових просторах.

— Ти хто такий? — запитав Байлем.

— Потім скажу, — відказав в’язень. — Спочатку дайте пити…

Він пив, здавалося, цілу вічність. Вода струмками стікала по неголеному підборіддю, лилася за пазуху, зрошувала запилюжені черевики. Нарешті в’язень відставив корчагу убік і сказав:

— Хто я такий, питаєте? — і кивнув на хлопців, що знічено переминалися з ноги на ногу. — Ото в них краще поцікавтесь. Вони, бач, гадають, що я якийсь Тишкевич. А я того Тишкевича і в очі не бачив. Мені треба до Демида, товариша мого давнього. Чули про такого?

Василь Байлемів замислився.

— Здається, чув. Тільки він далеко звідсіля. Десь внизу оселився, і не на острові, а в плавнях… То ти таки не Тишкевич?

— І не був ніколи. Я Семен Задорожний з Байбузівки, є таке село за Черкасами. Може, чули? Ну от. Вирішили ми з друзями моїми до Демида дістатися, теж трохи покозакувати. От. А сюди я зайшов, аби запитати, де той бісів Демид оселився цього літа.

— А хутро хто брав? — запитав Грицик.

— Яке хутро? — здивувався в’язень. — Що ти мелеш, хлопче?

— Воно на місці, — сказав Одуд. — Я щойно дивився.

— От бачите…— в’язень широко розвів руками і посміхнувся.

Воронівці дивилися на нього і не знали, як їм бути. Ніхто з них Тишкевича в очі не бачив, бо прибився він до пана Кобильського лише цієї весни. Та й не схожий він на старшого челядника. Доброго пана і за версту видно — груди вперед і на землю гидує дивитися. А цей — на звичайного дядька схожий. Неголений, в пошматованій одежі. Ні, щось воно не так…

— Що скажете, хлопці? — звернувся Байлем до друзів. — То Тишкевич це чи ні?

Грицик заходився копирсатися ногою в траві. Нарешті відказав:

— Він