Галина Костянтинівна Вдовіченко - Бора

А Лідія немов не пам’ятає, так відверто й показово підколюючи малу, надихаючись її реакцією. Бора заскочена цією зневагою до дівчинки, вона готова розрядити напругу, ще не вирішивши, як саме. Але у цьому немає потреби. Гордій залишається незворушним, немов нічого не чув. Стримано киває до усіх запитально: що тут, дівчата, усе гаразд? І йде надвір, у свою майстерню під дашком, — там він ріже фігурки з дерева, навіть і ввечері під ліхтарем.

Божка стоїть посеред кімнати, покусуючи нижню губу.

— Пішли, Лідко, поговоримо, — каже Бора, і голос у неї звучить хриплувато.

— Куртку брати? — не дивується Лідія, а сама вже тягне з вішака верхній одяг.

Бора лише хотіла, аби їм ніхто не заважав, однак Лідія одразу ж попрямувала до своєї автівки. «Справді, — подумала Бора, — краще деінде поговорити, давно наодинці не розмовляли». За дві хвилини вже спускалися вулицею, а будиночок-равлик дивився їм услід двома освітленими віконцями, наставивши у вечірнє небо свою вежку-ріжок.

Мовчали. Жодна не починала розмову, яка, здавалося, вибухне, щойно вони рушать з місця. У перших сутінках загорялися вуличні вогні, вітер куйовдив перехожим волосся, бавився шаликами — вулиці виглядали такими ж гамірними, як і вдень. Місто не збиралося відпочивати.

— Пам’ятаєш змію? — запитала Бора.

Лідія здивовано глянула на неї.

— Коли ми збирали гриби. Пам’ятаєш?.. Я потягнулась за білим, він стояв серед заростей чорниці, а ти мене смикнула за руку. Боляче. Показала: дивись. І я встигла побачити кінчик зміїного хвоста за грибом.

Лідія ствердно хитнула головою: пам’ятаю.

Вони товаришували вже багато років: познайомились колись у видавництві — прийшли туди одночасно, закінчивши різні вузи, але одна надовго у видавництві не затрималась, а друга за усі ці роки іншого місця роботи й не знала. Вони ще більше зблизились після того, як загинув Ярослав і Лідія витягувала Бору з тривалої депресії, силоміць виводила її у театри та у парк гуляти. Бора лише з Лідією могла виплакатись-виговоритись про те, як не хотів Славко того дня їхати у відрядження чужою машиною, і як вони ні сіло ні впало посварились, і попрощались як ніколи холодно, а воно вийшло, що назавжди, і саме з цим майже не можливо було примиритися, аж поки через кілька місяців після автокатастрофи Борі не приснився Славко — усміхнений та спокійний.

…А Бора була першою, кому Лідія показувала кожного свого чергового чоловіка, і першою, хто дізнавався про черговий розрив. Мовчання між ними ніколи не було стіною. А тепер стало. Мала рацію, виходить, Світлана, донька Івана Івановича, коли сказала одного разу: «Вам подобаються різні типи чоловіків… Це основа жіночої дружби». Воно і справді так завжди було — чоловік між ними ніколи не ставав.

Бора не питала, куди вони їдуть, це не мало значення. Їхати б та їхати, годину, дві, без жодної мети, поки не зникне ця невидима, але відчутна обом, драглиста стіна нерозуміння, якої дотепер між ними не було.

— Стій, — сказала Бора, коли за вікном замиготіли будинки на Коперника.

— Та що стій! Треба знайти місце для паркування.

Лідія навіть не поцікавилась, чому треба зупинитись саме тут. У центрі було холодно й вітряно. Вибираючись з салону, Бора потягнула на себе картатий плед із заднього сидіння. На вулиці склала його навпіл у довжину, накинула половину на себе, другу крилом відставила вбік. Пискнула сигналізація, відпускаючи водія — Лідія хутко заскочила під картату вовну, загорнулась зі свого боку, не залишивши ані шпаринки. Пішли вулицею, узявшись попід руки, притиснувшись одна до одної, загорнуті в один плед. На дивну пару ніхто не звертав уваги. Лише один перехожий здивовано скинув брови й усміхнувся.

Збиралося на дощ. Ось-ось вперіщить, якщо вітер не віджене кудлаті важкі хмари. «Сюди», — повертаючи у браму, сказала Бора, і вони посунули сіамськими близнюками вздовж стіни, розмальованої графіті. Злагоджені кроки гучно пролунали під високим склепінням і стишились на відкритому просторі. У внутрішньому подвір’ї Лідія зашпорталась за камінь і обидві мало не впали.

Руїна у центрі міста — саме таке враження справляло це дивне подвір’я. Праворуч височіли залишки стіни — переконливе свідчення того, якою довершеною була колись внутрішня будівля у цьому занедбаному дворику. Вздовж порожніх високих прорізів колишніх вітрин де-не-де збереглась витончена ліпнина — рослинні мотиви, типовий мотив львівської сецесії. І звалище битої цегли за ними, втрамбованої згори землею, і тонкі дерева, що пнуться вгору з напівзруйнованих мурів. З-за однієї з таких куп виглядала нерухома спина чоловіка, якого ніщо не здатне було відволікти від нагальної справи. Навіть жіночі голоси. Нарешті він ворухнувся, защіпив блискавку, і, стискаючи у руці пакет з французьким багетом, пройшов повз Бору із Лідією, не повертаючи голови.

— Йопсіль-мопсіль, — сказала Бора, коли вже не чути було кроків чоловіка у брамі, — пасаж Міколяша! Одне з найпривабливіших місць у Львові. Було. Пані Крепова казала: від однієї лиш назви солодко стискались серця. Пам’ятаєш пані Крепову? У видавництві працювала прибиральницею. Ми готували книжку про довоєнний Львів, і тут наша пані Крепова підходить та й каже, тицяючи пальцем у збільшене чорно-біле фото на моніторі: ось тут була кондитерська, і я там продавала тістечка. Уявляєш? Стоїть стара жінка у синьому зіпраному халаті, з викрученою шматою у руці, і каже, що вона, тоді ще юна дівчина у мереживній коронці та білосніжному фартушку, продавала марципани та мигдалеві тістечка за кришталевою вітриною. Ми ледь не впали.

Лідія провела рукою по випуклому орнаменту на залишках стіни, немов від палацу. Вона тут була вперше.

— …Який тут був парад розкішних туалетів! — Бора вибралась з-під пледа, накинула звільнений край на подругу; їй потрібен був простір для рук. — Які парфуми стояли у повітрі! Як пахло кавою! Пані Крепова розповідала про це, як про… місто мрії у центрі міста.

Бора жестикулювала, стоячи посеред двору, ніби екскурсовод в оточенні екскурсантів. Говорила так, ніби сама той пасаж Міколяша пам’ятала.

— Тут були найкращі ресторації. Концертні зали, крамниці, перукарні, фотосалони… Кілька кінотеатрів! — Бора озирнулась. — А потім, бачиш, вимурували потворний паркан, перекрили наскрізний прохід з вулиці Коперника на вулицю Вороного, ну, це зараз Вороного, колись вона по-іншому називалася. А тоді пасаж мав три виходи. Над головою була скляна стеля, можеш собі це уявити? Скляна стеля над двома поверхами, на металевому ажурному каркасі.

Лідія підвела очі: з вікон третього поверху звисали сорочки та рушники, сохла випрана білизна.

— Пані Крепова казала, що пасаж виглядав як широка вулиця під скляним небом. Всередині