Володимир Костянтинович Пузій - Магус

— Але насправді…

— Ресурдженти, месере! — з відчаєм нагадує серван. — Катувати збираються!..

— Прокляття! — Оберто повертається до «Цирцеї» — клабаутерман зараз стоїть біля фальшборту і з цікавістю прислухається до їхнього діалогу. — Гермаре, я повернуся і виконаю усе, що обіцяв. Віриш мені?

— Вірю. Тобі, людино, вірю, а от цьому… — клабаутерман регоче несподівано густим басом. — Диви, та він же поцупив у тебе перстень, цей!..

— Я для добра, щоб по-справедливому! — лунає вже з-за зачинених дверей. — Я щоб спадкоємцеві допомогти! А ви покваптеся, месере! Пам’ятайте: рибальське сільце…

— Отже, «щоб по-справедливому»? — перепитує Оберто; з легкою напівусмішкою на вустах він перевіряє кишені: так, справді поцупив. Причому єдиний справжній. — Отже, «спадкоємцеві допомогти»? Так, — говорить Оберто самому собі, — тоді все збігається.

Він бере ціпок і виходить із доку — рятувати непутящого помічника. Навіть звідси видно, як палають рибальські халупи, але магус, звичайно ж, встигне.

Цього разу встигне.

Розділ дев’ятий

Головне — вчасно вибачитися!

Нехай же кожен із вас

Буде готовий, брати мої і сини,

поводитися так, щоб ваші слова і

діяння

Відповідали завжди шляхетності

вашого звання.

Бонаккорсо Пітті. Хроніка

1

Чи думав колись Фантин, що наче поважний пан сидітиме в бібліотеці у самого подести і зачаровано прислухатиметься до розмов сильних світу цього?! Не думав, ясна річ. Але ж сидить і прислухається (хоча щодо «зачаровано» — це ще під питанням!)

Місце пам’ятне: саме тут підстрелили магуса під час «відтворення ситуації», а простіше — при спробі пограбувати віллу Цинікуллі. Тепер нічого не нагадує про ту ніч: розбиті шибки замінено новими, а слід від арбалетного болта на тканих фламрських килимах нашвидкуруч прикрили чиєюсь картиною.

На картині зображений Фантин.

Себто не Фантин, звичайно, а хтось, дуже на нього схожий! Але якщо не приглядатися, якщо на перший погляд — ну точнісінько Лезо Монети, наче учора з нього малювали. Дуже незвично це Фантинові. І неприємно. Наче з тебе, живого, майстер-трунар зняв мірку.

Усе, з тугою думає Фантин. Пропала справа, хоч у теслі чи у вантажники йди: у місті ж кожен стражник тепер цей портрет бачив. «Вілланом» не попрацюєш: упізнають, ще коли прогулюватимешся навколо будинку майбутньої жертви, обстановку вивчатимеш. От що значить: прокинутися знаменитим!.. (До віку б цього не знать!)

А за все — месерові законнику треба дякувати! Он, сидить під портретом, на обличчі своєму магусовому спокій та упевненість зображає. Прикидається, ясна річ. Розпорядника синьйора Леандро обдурить, ресурджентів, що от-от мають прийти, — може, також. Привида синьйора Бенедетто з пантелику зіб’є своєю незворушністю, ще когось.

Тільки не Лезо Монети. Адже він пам’ятає вчорашній вечір… надто добре пам’ятає.

І тому зовсім не сердиться на магуса за свої портрети, які потрапили до рук кожному альясському стражникові.

2

…Фантин опритомнів сам, ніхто по щоках не ляскав, водою холодною не обливав. Воду всю пустили, щоб загасити пожежу, яка на той час уже майже вщухла: полум’я зжерло все, що змогло, і само собою зникло. Тож заливали вуглини — більше через заповзяття: пан магус, який, як відомо, із самим подестою запанібрата, звелів прибрати за собою; ресурдженти (які наказали годиною раніше підпалити рибальські халупи, щоб «змусити декого перейти до активних дій») поблажливо мовчали, не втручалися. Сторожа миттю скумекала, чим пахне це особисто для них, і заходилася прибирати: поставили ланцюжок із погорільців, самі стали з відрами, барджело відчайдушно керував, надсаджуючи горлянку: «Дружніше! Дружніше!» — і все в цьому дусі. Дружніше не виходило, оскільки щойно ж одні із відерного ланцюжка в’язали інших — і обидві сторони пам’ятали це.

Месер Оберто тим часом узявся за ресурджентів. Продемонстрував їм свою licentia, поцікавився, за яким правом шановні брати коять свавілля, палять хати простого люду, беруть у полон і піддають тортурам мирних городян? Фантин, хоч і вкрай цинічна особа, а все ж пожалів бідах, таким тоном розмовляв із ними магус.

Але тут Лезо Монети згадав, що непогано б і про себе попіклуватися. Він лежав, де впав, але уже розв’язаний, під голову хтось турботливо підклав стражницький плащ. Поряд, упівоберта до «віллана», сидів навпочіпки Малімор і з явною насолодою спостерігав за тим, як магус дає прочухана ресурджентам.

Фантин закашлявся, підвівся на лікті, але зойкнув від болю і повалився на бік. Якраз щоб розгледіти вражаюче полотно: «Єднання працівників невода і майстрів алебарди».

— Очуняв, — підсумував Малімор. — Швидко. Молодчина.

Лезо Монети промовчав, розтираючи зап’ястя, потім згадав і наблизив до обличчя руку з перснем. Пожежа вщухла, однак сонце уже зійшло, тож зміг роздивитися і кроликів, і шпаги, все як месер Оберто говорив.

Оце так!

То що ж виходить?…

— Не впевнений, месере, що ваша licentia дає право ставити подібні запитання, але оскільки так уже сталося і ми працюємо по одній і тій самій справі, відповім. — Фра Клементе витримав потрібну паузу, потім витяг із кишені гаманець, знайдений в халупі Марка. — Щойно ми прибули до міста, як двоє свідків повідомили нам, що кілька днів тому бачили тут привида. Судячи з опису, мало місце несанкціоноване воскресіння. Тому перш ніж виконувати те, задля чого нас, власне, запросили до міста, ми вирішили обстежити даний район — і одразу ж зафіксували сліди збурення у вірогіднісному полі. Так, коливання не перевищували норми — тоді. Однак тих самих «кілька днів тому» картина, швидше за все, була принципово іншою. Розумієте, до чого я веду, месере?

Магус кивнув. Він розумів.

Фантин — ні.

— Себто ви хочете сказати, що, несподівано для самих себе, знайшли сліди… — месер затнувся і деякий час мовчав, наче отримав удар під дих. Лезо Монети навіть пожалів його: спершу під постріл підставився, потім трунком пригостили, тепер пробіжки нічним містом… Тут у кого завгодно зі здоров’ям почнуться негаразди.

— Що ж, це багато чого пояснює, — кинув магус, трохи оговтавшись. — І все-таки, фра Клементе, прошу вас не турбуватися… бодай до полудня. Залиште у спокої всіх цих людей і йдіть-но на віллу до нашого спільного роботодавця. Я ж… я змушений відкланятись і закінчити деякі незавершені справи. Стосовно ж сліду, який ви знайшли, то можу вас запевнити: жодних пов’язаних із ним збурень (і у вірогіднісному полі, й, таки би мовити, в соціумі) не буде. Кажу це з усією відповідальністю.

— І тим не менш…

— Опівдні, фра Клементе. Сьогодні в годину Єдинорога я зберу всіх зацікавлених осіб на віллі синьйора Леандро і поясню що до чого. А тепер прошу…

Ресурдженти перезирнулися: молодший був розгублений, старший — явно незадоволений, — але сперечатися не стали. Стенувши плечима, вони вирушили вузькою вуличкою у Верхній Альяссо. Барджелло сунувся був «може, надати