Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

не ображаю. Все, що можу, для них роблю. Я ваші негритянські хитрощі добре вивчив. Якщо негр сумирний і не намагається втекти, йому при мені добре буде, а ні — то хай потім не нарікає.

Том, як міг, постарався запевнити Гейлі, що він про втечу навіть не думає. А взагалі, работорговець марно розводив теревені, бо куди ж може втекти людина із важенними кайданами на ногах? Але це було у стилі Гейлі, він завжди своїм новим неграм читав проповіді, щиро вірячи, що це полегшить йому життя, а негрів переконає бути сумирними і не завдавати йому клопотів.

А зараз ми на деякий час покинемо Тома і подивимося, як живеться іншим героям нашої розповіді.

Розділ ХІ

Невільницькі думки про свободу

Мандрівник під’їхав до дверей маленького готелю у містечку Н. штату Кентуккі, коли дощовий похмурий день вже плавно переходив у вечір. У холі він побачив типову для тамтешніх місць картину: люди різних суспільних верств перечікували тут негоду. Найбільш помітними тут були високі, статні кентуккійці, вбрані переважно у куртки для ловів. Вони по-домашньому зручно повмощувалися на стільцях, мало не лежачи, їхні рушниці, патронташі, сумки, собаки і негренята-єгері зайняли усі кути і закапелки холу. Справа і зліва від каміна сиділи двоє джентльменів, також у фривольних позах — обидва у капелюхах та вимащених болотом чоботах, каблуки яких красувалися на панелі каміна. Ми маємо пояснити читачеві, що постояльці і відвідувачі тамтешніх готелів полюбляють такі пози, мабуть, так їм ліпше думається і відпочивається.

Господар готелю стояв за стійкою, мало чим відрізняючись від своїх земляків: він також був кремезний, міцний, мав густу шевелюру, яку ледь-ледь прикривав височенний циліндр.

У цій кімнаті усі присутні мали головні убори, що слугували свідченням людського статусу в суспільстві: фетровий капелюх чи засмальцьований касторовий, бриль із пальмового листя чи останній писк моди, — усі вони вказували на найхарактерніші риси «голів», на які були начеплені. У веселунів, задирак і просто відкритих душею людей головні убори були пристроєні набакир; ті, хто натягав їх на самий ніс, давали зрозуміти, що жартувати із ними не слід — вони є люди аж занадто серйозні; хто бажав усе бачити і нічого не випускати з поля зору, стягували свої шапки аж на потилицю, і хтозна, як вони звідти не злітали… Ну а простий народ абияк мостив зверху свій головний убір, аби лиш він там надійно тримався. А взагалі, хіба лиш Шекспірові до снаги гідно описати різновиди головних уборів та характери їхніх власників.

Негри у широчезних штанях і дуже вузьких сорочках вешталися туди-сюди, але робили це з таким виглядом, ніби готові будь-якої миті вгоджати господарю і постояльцям.

Аби картина опису цієї гостьової зали вийшла повною, зауважимо, що тут весело потріскували дрова у каміні, двері і вікна були відчинені настіж і протяг бавився із завісками досхочу.

Отакими були типові готелі у провінційних містечках штату Кентуккі, дорогий читачу.

Сучасний мешканець цього штату є прекрасними екземпляром для наочної демонстрації впливу спадковості. Предки сучасного кентуккійця — хоробрі мисливці — жили у лісах, спали під відкритим небом, а замість свічок їм світили небесні зорі. Тому-то їхні нащадки навіть у цивілізованих житлах ведуть таке життя, ніби й досі не вийшли з бівуаку: в приміщеннях не знімають ні капелюхів, ні чобіт, сидять, задерши ноги на якесь підвищення, — точнісінько як їхні прапрадіди ніжилися на галявинці, поскладавши ноги на пеньок або зручно впершись ними у стовбур дерева; ні взимку, ані влітку не зачиняють вікон, щоб їхнім могутнім легеням не забракло кисню; добродушно називають «незнайомцями» усіх підряд, та й взагалі вони відомі у світі як веселі, безпосередні і щирі простаки.

Отже, в такій компанії опинився мандрівник, про якого далі піде мова. Це був гарно зодягнений, маленький на зріст панок похилого віку із добродушним виразом обличчя і дещо неспокійною поведінкою. Він сам заніс до готелю свою валізу і парасолю, рішуче відмовившись від допомоги слуг. Увійшовши до холу, новий відвідувач нервово пороззирався, вибрав собі місце біля каміна, запхав свої речі під стіл і, присівши, почав недовірливо поглядати на джентльмена із поставленими на панель каміна ногами, який часто спльовував то вліво, то вправо. Така поведінка сусіда, який сидів за столиком навпроти, могла б кого завгодно роздратувати, тим паче прискіпливу і нервову людину, а саме таким був чоловік, який щойно завітав до готелю.

— Як ся маєш, незнайомцю? — запитав той-таки вищезгаданий джентльмен, і на знак привітання плюнув у бік новоприбулого.

— Щиро дякую, непогано, — відповів той, ледве зумівши відхилитись від такого сумнівного вияву уваги.

— Що новенького у світі? — продовжував знайомство сусід, виймаючи з кишені плитку тютюну для жування і великого мисливського ножа. Принагідно зазначимо, що цей чоловік був торгівцем худобою.

— Та наче й нічого.

— Вживаєте? — Він відчикрижив мало не півплитки тютюну і великодушно простягнув її співрозмовникові.

— Ні, дякую. Це мені шкодить, — відповів старий і трохи відсунув свого стільця від каміну.

— Справді? — скототоргівець, здалося, навіть втішився з відмови, бо одразу ж запхав частування собі до рота.

Поважний панок здригався за кожним плювком довгоногого сусіда у його бік. Нарешті винуватець пригнічення старого це помітив і, нічого не сказавши, просто поміняв мішень. Тепер під його обстріл потрапили щипці для підсовування дров у камін. Треба сказати, що влучав він точно у ціль — такому бути б снайпером!

— Що там таке? — зацікавився панок, помітивши, що декілька чоловіків прилипли до великої афіші на стіні.

— Негра розшукують, — відповіли йому лаконічно.

Містер Уїлсон (так звали панка, до речі, читач із ним уже знайомий) випростався, засунув подалі під стіл валізку і парасолю, витягнув з кишені окуляри і почав повільно приладнувати їх на свій ніс. Коли вони, як йому здалося, стали на потрібне місце, він повернувся до афіші і прочитав таке:

«Утік від господаря, який підписався під цим оголошенням, молодий мулат Джордж. Зріст — шість футів, шкіра світла, волосся каштанове, кучеряве. Розумний, грамотний, правильне мовлення. Ймовірно, вдаватиме з себе білого. На спині і плечах — глибокі рубці. На правій руці тавро — літера „G“. Винагорода тому, хто його впіймає або надасть переконливі докази того, що він мертвий, — 400 $».

Панок уважно прочитав це оголошення, тихо бурмочучи кожне слово. Довготелесий мужик, який дотепер обпльовував щипці коло каміна, тепер спустив ноги на підлогу, встав, витягнувся на повен зріст, підійшов до афіші і плюнув у неї цілим жмуток виссаного тютюну.

— Ось що я