Люсі Мод Монтгомері - Енн у Домі Мрії

— Ну, я мав собі там іще одну справу — хотів віднести форелі панові Говарду. Він любить часом поїсти форелі, а я тільки цим і спроможний віддячити йому за послугу, що він був мені зробив колись. Ми з ним аж до вечора проговорили — йому, бач, цікаво зі мною розмовляти, хоч він дуже освічений чоловік, а я — неотесаний старий моряк. Та він мовби як із тих людей, кому потрібно розмовляти з кимось, інакше геть їм зле, — а тут у нього мало слухачів. У Глені з ним ніхто не знається, бо вважають його безбожником. Насправді-то він так далеко не зайшов — і небагато хто заходить, — але, певне, можна його назвати єретиком. Єресь — то гріх, але єретики дуже цікаві люди. Просто вони мовби як заблукали в пошуках Бога, думають собі, що важко Його відшукати — хоча це зовсім і не так. І здається мені, що з них більшості виходить якось намацати до Нього шлях. Навряд чи це мені зашкодить, коли я вислухаю аргументи пана Говарда. Я вірю в те, у що мене навчили вірити. Це рятує від багатьох зайвих турбот, і зрештою, попри все — Бог добрий. Уся біда в тому, що пан Говард трішки занадто мудрий. Він гадає, що й жити повинен мудровано, і що ліпше він буде шукати до небес нового шляху, ніж іти протоптаною стежкою з більшістю невігласів. Ну, та зрештою, туди він потрапить, і тоді добряче із себе посміється.

— Почати з того, що пан Говард був методистом, — відказала панна Корнелія так, наче мала на увазі, що від цього зовсім недалеко й до єресі.

— Знаєте, Корнеліє, — серйозно мовив капітан Джим, — я часто собі думаю, що, як не був би пресвітеріанином, то певне став би методистом.

— Якби ви не були пресвітеріанином — байдуже, ким ви були б, — незлостиво мовила панна Корнелія. — До речі, лікарю, щодо єресі. Я принесла вам назад ту книжку, яку ви дали мені почитати — «Природне право в духовному світі». Я й третини не здужала. Я можу читати розумні книжки та маячню, але ця книжка — ні одне й ні друге.

— У певних колах її справді вважають єретичною, — відповів Гілберт. — Але я попереджав вас про це, панно Корнеліє, коли ви брали її в мене.

— Аби ж то вона була єретична й на тому все. Я можу стерпіти чужу гріховність, але не дурість, — утяла панна Корнелія спокійно та з виразом людини, котра сказала все, що могла сказати щодо «Природного права».

— До речі, про книжки. «Шалене кохання» таки скінчилося два тижні тому, — замислено мовив капітан Джим. — Дотяглося аж до сто третього розділу. А як вони одружилися, то й повістині кінець настав, і, мабуть, їхнім поневірянням теж. Добре, що в книжках завжди буває так, правда ж? — навіть коли воно й не так усюди, крім книжок.

— Я не читаю романів, — мовила панна Корнелія. — А ви не чули, капітане, як там нині Джорді Рассел?

— Так, я провідував його, йдучи додому. Одужує він мовби як незле, та, бідолашний — стільки в нього гризот, що й угору нема коли глянути. І хоч у тому він сам винен, але від цього йому не легше.

— Він жахливий песиміст, — мовила панна Корнелія.

— Е, ні, Корнеліє, він не песиміст — просто не може знайти, що його вдовольнило б.

— Хіба це не одне й те саме?

— Ні-ні. Песиміст — це той, хто вже й не сподівається нічого знайти. До такого Джорді ще не дійшов.

— Ви, Джиме Бойд, і самого диявола мали б за що похвалити.

— Ну-ну, Корнеліє, ви, певно, чули байку про стареньку, яка сказала, що він бодай наполегливий. Але ні, у мене для диявола немає добрих слів.

— Та чи вірите ви в нього взагалі? — суворо запитала панна Корнелія.

— Як ви можете питати, коли знаєте, який я ревний пресвітеріанин, Корнеліє? Де ж може пресвітеріанин жити без диявола?

— То ви вірите в нього? — не вгавала панна Корнелія.

Капітан Джим зненацька посерйознішав.

— Я вірю в те, що пастор якось назвав — мені самому випало це чути — «могутньою, згубною й розумною силою зла, що діє в світі», — урочисто мовив він. — Так-таки є, Корнеліє. Можете цю силу назвати дияволом, першоосновою зла, нечистим чи як вам іще заманеться. Вона існує, і всі єретики та безбожники не можуть довести, що її нема, так само, як не можуть довести, що нема й Бога. Але, бачте, Корнеліє, я вірю в те, що зрештою ця сила геть піде на дно.

— Я теж на це сподіваюся, — мовила панна Корнелія без особливої надії в голосі. — Та коли вже ми заговорили про диявола — я певна, що Біллі Бут зараз ним одержимий. Знаєте, що він утнув?

— Ні, а що?

— Узяв і спалив новий коричневий жінчин костюм, що вона купила за двадцять п’ять доларів у Шарлоттауні. Каже, мовляв, усі чоловіки надто захоплено дивилися на неї, коли вона вперше прийшла в ньому до церкви. Хіба не типовий чоловік?

— Пані Бут справді дуже вродлива, і коричневий їй до лиця, — неуважно зронив капітан Джим.

— Та хіба можна через це кидати жінчин костюм у грубу? Біллі Бут — ревнивий телепень, геть їй життя перевів нінащо. Вона за тим костюмом цілий тиждень плакала. Енн, рибонько, хотіла б я так уміти писати, як ви. Тоді я всіх тутешніх чоловіків пропекла би, повірте мені!

— Ці Бути — всі трохи чудила, — відповів капітан Джим. — Біллі, доки не оженився, був мовби як найрозумніший, а тоді все геть попсували ті його дивні ревнощі. І брат його Деніел теж був химера.

— Раз на кілька днів впадав у шал і тоді відмовлявся вилазити з ліжка, — підхопила панна Корнелія. — Його жінка мала сама в скотарні поратися, доки йому попустить. Коли він помер, усі співчували їй — натомість я воліла б її привітати. Їхній батько, Авраам Бут, був гидким старим п’яницею. Нажлуктився на похороні власної дружини, ходив туди-сюди й горлав: «Я трі-і-ішечки випив, а так у голові-і-і кру-у-утиться!» Коли він проходив повз мене, я штурхнула його в спину парасолькою, то він протверезився, доки труну винесли з дому. Молодий Джонні Бут мав учора женитися, та взяв і захворів на свинку. Хіба не типовий чоловік?

— Як же він міг би не захворіти, горопашний?

— Була б я Кейт Стернз, то вишпетила б