Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Торговиця 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Торговиця" автора Роман Іванович Іваничук. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 59
Перейти на сторінку:
class="p1">«Тебе влаштовує мишачий комфорт?»

«Під мітлою — то ще не за ґратами. Під нею можна якийсь час перебути в безпеці...»

І Ферлей квапно подався вниз Личаківською, не оглядаючись.

А Олесеві пригадалася стріча в рибальській хатині біля грушівської поромної переправи з керівником Крайової екзекутиви Львом Ребетом і зв’язковою Коновальця Заячківською, — згадався той погордливий Іванів вигук вслід сільському парубкові, який збоявся небезпеки й покинув збір: «Цей уже вийшов з печаттю ганьби!» Якою дорогою пішов той парубок, Олесь не знав, та печать ганьби побачив щойно на чолі Ферлея й подумав, що краще було йому зоставатися в хорі Рубінгера й не спокушатися звабою підпілля, яке йому, певне, здавалося заманливою романтикою, а нині довелося зазирнути в його каламутне провалля...

Під час перерви підійшла до Олеся студентка медінституту — функціонерка «Нової генерації» Влодзя Ковалишин і порадила йому зникнути на якийсь час зі Львова: цієї ночі з гуртожитків і квартир забрали воронками декілька десятків хлопців і дівчат. Хтось сипле...

Це тривожне попередження Олесь сприйняв спокійно, йому ж нікуди втікати, зрештою — що громаді, те й бабі... Та й де йому заховатися від розправи, якщо вже опричники НКВД поклали на нього зловісний знак.

Коли вертався із занять до своєї квартири на Пісковій, позаду нього із скрипом гальм зупинилося авто, з нього вискочили два гевали, скрутили Олесеві назад руки, заштовхали до машини, й вона рвонула з місця, мов собака з прив’язі...

Тюрма на Замарстинівській була переповнена, в камері тіснилося до двадцяти хлопців, сусідню камеру набили дівчатами. В’язні перезнайомлювалися, були серед них такі, які знали морзянку, вони прикладали горнятка денцями до стіни й вистукували зубними щіточками, дознаючись у дівчат, а дівчата у хлопців, хто їх видав. Й нарешті з’явилася інформація, в яку важко було повірити: сипле довірена особа провідника Крайової екзекутиви Клима Легенди — Максименко, якому вдалося створити у молодіжній організації сітку сексотів.

На допити викликали по одному протягом усієї ночі, перед ранком прийшла черга й до Олеся. Його завів у підвал тюрми слідчий чекіст і показав йому, ніби то були музейні експонати, знаряддя тортур.

«Ось бочка, набита цвяхами вістрям досередини — у ній навіть німі починають говорити й то дуже голосно... А це шафа, в якій не поворухнешся, а згори по краплі падає вода на тім’я, й тобі здаватиметься, що по голові гатять кувалдами. А ось найхитріше досягнення нашої техніки, куди там Дніпрогесові: крісло із сидінням, як на дитячому велосипеді, а на спинці висять навушники, ніби від радіоприймача, — це електричний стілець. Лише секунду посидиш на ньому і до всього признаєшся, як на сповіді: з якою метою вступав до ОУН?»

Тіло в Олеся дерев’яніло, та він умовляв себе: мені не страшно, страшно зрадити присягу, бо як після того жити?

«Я не належав до ОУН», — відказав Олесь.

«А коли ми зведемо тебе на очну ставку з твоїм однокашником, що тоді скажеш?»

Олесь мовчав.

Слідчий натиснув на ґудзик, і до підвалу конвойний увів блідого від страху юнака. Олесь проковтнув гірку спазму, щоб не скрикнути: був то Іван Ферлей — нікчема, облита брудним потом, миша з божевільним блиском в очах, яку на мить випустили з–під мітли.

Й заговорила миша тремтячим голосом:

«На поромній переправі в Грушеві в липні 1937 року Олекса Шамрай і я вступили до молодіжної націоналістичної організації «Юнацтво» в присутності керівника Крайової екзекутиви Ребета і зв’язкової Коновальця Заячківської...»

Й тоді до Олеся прийшла відвага: він готовий прийняти смерть, щоб покрити нею ганебний гріх зрадника... Змити ганьбу ціною власного життя, щоб у пам’яті людей не зосталося від неї й сліду.

«Він говорить правду, — сказав Олесь. — Я вступив до ОУН, щоб разом із своїм народом вигнати червону орду заброд з української землі».

«Ти легко викрутився від неприємних процедур», — вишкірив чекіст зуби в злобній посмішці, з жалем глянувши на знаряддя тортур.

Олесь упіймав винуватий, жалюгідний погляд Ферлея й проказав до нього з відтінком співчуття в голосі:

«А як ти збираєшся витримати тортури сумління?»

Ферлей стояв покірно, немов під стінкою перед розстрілом, по його обличчі текли струмками сльози: зрадник востаннє оплакував своє колись чисте сумління.

...Суд над п’ятдесятьма дев’ятьма членами молодіжної організації ОУН «Нова генерація» відбувався у приміщенні львівського обласного НКВД на вулиці Пелчинській — 18 січня 1941 року, на Щедрий вечір, перед Йорданом.

У півокруглій залі на другому поверсі сиділи кількома рядами підсудні. Передній і останній ряди зайняли озброєні чекісти, на подіумі вивищувались над приреченими прокурор, суддя й захисник. Процес розпочався словом прокурора. Він довго говорив про золотий вересень, який приніс Галичині визволення, обзивав підсудних відщепенцями й бандитами і вимагав для всіх смертної кари.

Після прокурорської промови суддя почав викликати на підвищення звинувачених і ставив їм лише одне питання: чи готові ви розкаятися й просити прощення в народу за вчинену державну зраду? Ніхто не каявся, навпаки — відповіді звучали як звинувачення окупантам...

«Я знала про підготовку збройного повстання й була готова взяти в ньому участь...»

«Я член ОУН, ворог совєтської влади й буду боротися з нею до кінця життя...»

«Як націоналіст, я поклявся боротися за самостійну Україну проти будь–якого окупанта, і якщо нас поневолила совєтська влада, буду змагатися за її повалення...»

«Я зв’язкова ОУН. Навіть якби мене звільнили, я б далі боролася проти ненависних совєтських катів...»

«Якби Організація Українських Націоналістів наказала мені вбити Сталіна, я б з охотою виконав це доручення...» «Я прагну відновлення незалежної Української держави, і якщо треба буде знищити когось із партійних працівників, — зроблю це без вагання...»

Олесь Шамрай повторив ті самі слова, що сказав слідчому чекістові в камері тортур.

Іван Ферлей весь тремтів, а коли його викликали, не міг підвестися з місця, лише простягнув уперед руки, немов хотів запитати суддів, чому його завели до цієї зали, коли він виконав усі вимоги слідства.

Захисник просив суд зменшити кару звинуваченим, враховуючи їхню молодість і природну протестність, виховану в умовах польської окупації.

Його перебив прокурор:

«За законами юриспруденції адвокат повинен захищати підсудних — але чи не відчули ви, що на цьому процесі не ми їх судимо, а вони нас? Ці щенята завтра стануть вовкодавами, тож мало для них і найвищої міри покарання, їм слід придумати такі муки, щоб вони, як гаддя, повзали перед нами й сичали, благаючи помилування!»

«Не дочекаєтесь!» — вигукнула Влодзя Ковалишин — керівник Крайової екзекутиви жіночого відділу «Нової генерації».

Зал завмер у передчутті

1 ... 33 34 35 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Торговиця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Торговиця"