Тур Хейєрдал - Аку-аку

здирався вгору, перелазячи через лежачих гігантів, на виступах, поки не опинився в самій гущі статуй. В одному місці залишилась ніша, де колись вирубали скульптуру. Вона зяяла порожниною, ніби театральний балкон з навислим кам'яним склепінням. Звідси мені відкривався величний краєвид на всю місцевість, і тут можна було сховатися від дощу. А втім, погода була чудову Сонце саме сідало за стрімкі скелі вулкана Рано Као на протилежному кінці острова, червоні, пурпурові й фіолетові зграйки хмаринок закривали ложе бога сонця. Але сріблясте проміння все-таки пробилося крізь них, сягнувши аж до моря і освітивши шеренгу хвиль, які поволі котились у безупинний наступ на острів. Удень я не. бачив хвиль: до них було надто далеко, але вечірнє сонце наповнило їхні вершечки сяйвом, і в повітрі біля підніжжя вулкана повис сріблястий пил. Це було видовище для богів. І разом з богами, розкиданими по всій горі, на цю виставу, влаштовану самою природою, дивилася з велетенського балкона самотня людина.

Я нарізав кілька жмутів трави й вимів з одного кінця цього гігантського ліжка пісок. Потім, скориставшись останніми відблисками сонця, приготував собі з трави й папороті зручну постіль. Було чути, як унизу, на рівнині, дві молоді дівчини співали зворушливі полінезійські пісні про кохання. Вони їхали верхи, самі не знаючи куди, наповнюючи долину сміхом і піснями південних морів. Їхні коні безцільно кружляли по степу. Та коли сонце, наче густу завісу, потягло за собою по небу темний морок і самітний чоловік на горі ліг на свою постіль, дівчата зненацька замовкли і, ніби налякані якимись чарами, помчали до пастухової хатини біля бухти. Пастух теж попрямував туди. Я бачив, як він раз у раз зупинявся і запалював траву. Стояла посуха, злив давно вже не було, тому трава пожовкла й затверділа. Її спалювали, щоб для овець виріс свіжий зелений моріжок. Поки не стемніло, я бачив тільки дим, що сірою пеленою стелився над степом. Та ось настала ніч і поглинула дим, але не могла здолати вогню. Чим темніше ставало, тим яскравіше вимальовувалось полум'я тисячі багать, що спалахували серед непроглядної ночі по всій рівнині.

На горі повіяло холодом, і я закрив спальний мішок аж до шиї. Я лежав у темряві і вслухався в нічну тишу, мимоволі проймаючись своєрідним настроєм каменоломні довговухих. Я знову відчув себе тут, під склепінням кам'яного балкона, ніби в театрі. Але це вже була грандіозна вистава довговухих. Силуети велетенських статуй навколо мене скидались на куліси, підняті на тлі вкритої зірками темносиньої завіси, а на чорній рівнині внизу, як на сцені, розгорталася дія: там у темному мороці раз у раз вихоплювались язики полум'я, наче тисячі невидимих коротковухих кралися з смолоскипами, щоб напасти на каменоломню. Час ніби зник. Тут завжди було так — ніч, зорі і люди, що гралися з вогнем.

З такою картиною перед очима я задрімав. І раптом здригнувся, почувши, що хтось обережно крадеться по «сухій траві. Хто б це міг бути? Остров'яни, які хочуть украсти мій одяг? Коли шелест почувся біля моєї голови, я засвітив ліхтарик, але нікого не помітив. Світло на мить спалахнуло, але потім затліло червоним тьмяним вогником. Ох ці прокляті сирі батарейки! При слабкому світлі я розгледів лише гігантську статую, яка застряла тут під час спуску. Голова її відкололась, а тулуб лежав, наче величезна арка над нішею, в якій я розташувався. Збоку з трави випинались велетенські брови і пара довжелезних носів, кидаючи на гору химерні тіні. Небо затягло хмарами, почав накрапати дощ, але в ніші була сухо. Я вимкнув світло і спробував заснути, та навколо мене зашелестіло ще дужче. Я знову засвітив ліхтарика, труснув його і, коли він блимнув яскравіше, помітив раптом коричньового таргана завбільшки з великий палець, Я полапав довкола себе і знайшов грубу кам'яну сокиру, яких тут скрізь було повно. Я хотів розчавити таргана, але помітив біля нього другого, а далі третього, четвертого. Таких великих тарганів я ще не бачив на острові Пасхи. Я посвітив навколо себе і переконався, що тут повнісінько цих жирних потвор. Вони сиділи купками біля мене і над моєю головою, а кілька навіть вилізло на спальний мішок. Бридко було дивитись, як вони ворушать своїми вусищами, витріщивши круглі безглузді очі, але стало ще гірше, коли я вимкнув світло і вони знову зашелестіли навкруги. Один, найвідважніший, навіть ущипнув мене за вухо. А надворі сіяв дощ. Я схопив кам'яну сокиру і накинувся на найближчих, потім струсив тих, що видряпались на мішок. Мій ліхтарик зовсім погас, а коли я все-таки витрусив з нього останню іскру, то побачив, що тарганів знову повно. Кілька найбільших апетитно поїдали своїх роздавлених братів: справжнісінькі канібали! Раптом я помітив, що зверху на мене витріщились страшні очі, а під ними вищирилася беззуба паща. Це здалось мені справжнім кошмаром. Та скоро я заспокоївся. Потворна пика виявилася страшним духом маке-маке, витесаним у стіні прямо над моєю головою. Вдень я не помітив її, але тепер, при слабкому світлі, в заглибинах залягли тіні, і потворне обличчя зробилось випуклим. Я роздавив кам'яною сокирою ще кілька тарганів, та, зрештою, вирішив відступати. Противник був надто численний. Мені довелося б сидіти цілу ніч і вбивати їх. Ще в дитинстві, коли я був скаутом, то завчив мудрий вислів: «Усі істоти красиві, треба тільки до них як слід придивитись». Я втупився у великі блискучі шоколадного кольору очі швидкого шестиногого гостя, потім натягнув мішок на голову і вирішив будь-що заснути. Та ложе моє було тверде, і мені довго не спалось. Я думав про те, який це страшенно твердий камінь — не для спання, а для тесання.

Я схопив кам'яну сокиру і щосили рубонув нею об стіну. Я добре знав, що сокира відскакує від скелі, залишаючи на ній тільки білий знак. Якось наш капітан: теж побував тут і випробував твердість каменя молотком та долотом. Він морочився з півгодини, поки вирубав камінець завбільшки з кулак. Ми ж вирахували, що тільки з тієї частини гори, яку видно звідси, вибрано понад двадцять тисяч кубометрів каменю, а наші археологи навіть схильні думати, що вдвічі більше. Це було незбагненно. Я знову відчув фантастичність задумів довговухих і знову згадав про те, що вже давно не давало мені спокою. Чому б не спробувати? Кам'яні сокири й досі лежать там, де їх покинули скульптори, а в селищі й досі живуть потомки останнього довговухого. Чому б не відновити роботу в каменоломні?

На рівнині вже давно припинився