Жорж Санд - Консуело

— Ага! Ти ображений моїми припущеннями! — вигукнула Корилла. — Прекрасно! Це все, що я хотіла знати: ти любиш її. Коли ж весілля?

— Ніякого весілля не буде.

— Виходить, ви ділитесь із графом? Недарма ти в такій милості в нього.

— Заради Бога, синьйоро, не будемо говорити ні про графа, ні про будь-кого, крім нас із вами.

— Гаразд! Отже, у цей час мій колишній коханець і твоя майбутня дружина…

Андзолето був обурений. Він підвівся з наміром піти. Але, пішовши, він розпалив би ще сильніше ненависть жінки, яку хотів умиротворити. Він стояв у нерішучості, принижений і нещасний у своїй жалюгідній ролі.

Корилла палала бажанням штовхнути його на зраду — не тому, що любила, а тому, що бачила в цьому спосіб помститися Консуело, хоча й зовсім не була впевнена в тім, що суперниця заслуговує таку образу.

— От бачиш, — сказала вона, пронизуючи Андзолето поглядом, який мовби прикував його до порога будуара, — я мала підставу не вірити тобі: зараз ти обманюєш одну з нас. Кого ж — її чи мене?

— Ні ту, ні іншу! — крикнув він, прагнучи виправдатись у власних очах. — Я не коханець її й ніколи ним не був. Я навіть не закоханий у неї, тому що не ревную її до графа.

— Не бреши! Ти ревнуєш так сильно, що не хочеш навіть зізнатись у цьому, а сюди з'явився, щоб вилікуватись або забутись. Уклінно дякую!

— Повторюю, я зовсім не ревную, і, щоб довести, що в мені говорить не злість, я скажу вам, що граф, так само як і я, зовсім не її коханець, — вона чиста, як дитина; і єдино, хто винуватий перед вами, — це граф Дзустіньяні.

— Виходить, я можу зробити так, аби циганку освистали, й це анітрошки не засмутить тебе? Добре! Ти сидітимеш у моїй ложі й освистиш її, а потім після спектаклю ти станеш моїм єдиним коханцем! Ну, погоджуйся скоріше, а то я передумаю.

— Виходить, синьйоро, ви хочете перешкодити моєму дебюту? Ви чудово знаєте, що я маю виступити разом із Консуело. Якщо її освищуть, то і я також мушу стати жертвою вашого гніву. Що ж зробив я, нещасний, чим заслужив вашу немилість? А в мене була мрія — прекрасна, згубна: я цілий вечір уявляв, що ви хоч трохи співчуваєте мені, що ваше протегування допоможе мені висунутись. Але ви, виявляється, зневажаєте й ненавидите мене. А я ж бо любив вас, обожнював так, що змушений був утікати… Що ж, якщо я викликаю у вас таку відразу, губіть мене, ламайте всю мою кар'єру. Але якщо зараз, віч-на-віч, ви скажете, що я вам не противний, я готовий перетерпіти при публіці ваш гнів.

— Ах ти змія! — вигукнула Корилла. — Де, скажи, всмоктав ти цю отруту лестощів, якою сповнені й слова твої й погляди? Дорого б я дала, щоб довідатися й зрозуміти тебе, але мене стримує страх: хто ти — найчарівніший коханець чи найнебезпечніший ворог?

— Я — ваш ворог? Та як би я насмілився бути ним, навіть якщо б і не був зачарований вами? І хіба у вас є вороги, божественна Корилло? Чи можуть вони бути у вас у Венеції, де вас усі знають, де ви завжди панували безроздільно? Сварка з вами змусила жорстоко страждати графа. Він хоче прибрати вас, аби перестати мучитися. Випадково на його шляху трапляється дівчинка, не позбавлена здібностей; вона мріє про дебют. Так хіба це такий уже злочин із боку сердеги, що тремтить навіть при одному звуку вашого славетного імені й вимовляє його не інакше як з повагою? Ви приписуєте їй нахабні домагання, на які вона зовсім не здатна. Причини вашого упередження мені зрозумілі: з одного боку — прагнення графа, щоб вона сподобалася його друзям, і перебільшення її достошств цими послужливими друзями; з іншого боку — ваші шанувальники. Замість того щоб внести спокій у вашу душу, переконавши вас, що ваша слава непохитна, а ваша суперниця тремтить, вони, навпаки, своїм злісним наклепом дратують і засмучують вас. Усе це так дивує, так вражає мене, що я просто не знаю, як мені розвіяти ваші сумніви.

— Прекрасно знаєш, клятий базіко! — сказала Корилла, дивлячись на нього ніжно й жагуче, але не без домішки недовіри. — Я слухаю твої медові речі, але розум велить мені побоюватися тебе. Я впевнена, що ця Консуело божественно гарна, хоча мене й намагаються переконати у протилежному, і що здібності — щоправда, зовсім іншого складу, ніж у мене, — у неї безумовно є, позаяк сам суворий Порпора говорить про це привселюдно.

— Ви ж знаєте Порпору. І вам, певно, добре відомі його дивацтва, скажу більше — його манії. Ворог усякої оригінальності в інших, ворог усього нового в мистецтві співу, професор здатний за правильно проспівану ученицею гаму оголосити її вищою за всіх «зірок», обожнюваних публікою; для цього треба тільки, щоб учениця уважно слухала його вислови й педантично виконувала його уроки. Відколи надаєте ви значення примхам цього божевільного старого?

— Так у неї немає таланту?

— У неї гарний голос, і вона співає непогано в церкві, про театр же вона, цілком імовірно, не має ні найменшого уявлення; що ж стосується сили її голосу, то, треба думати, вона так розгубиться на сцені, що страх уб'є й ті невеликі дані, якими її нагородило небо.

— Вона розгубиться? Що ти! Мені казали, що вона смілива до нахабності!

— Бідолашна дівчинка! Видно, у неї багато ворогів! Ви її почуєте, божественна Корилло, ви відчуєте до неї шляхетне співчуття й тоді — замість того щоб улаштувати їй провал, як щойно жартома погрожували, — самі підтримаєте її.

— Або ти брешеш, або друзі мої набрехали про неї!

— Ваших друзів було самих уведено в оману. Стараючись нерозважливо, вони злякалися, що у вас може з'явитися суперниця. Злякатися за вас! І злякатися кого? Дитини! Мало ж ці люди знають вас, якщо вони сумніваються у ваших силах! Якби я мав щастя бути вашим другом, я, повірте, краще оцінив би вас і не образив би страхом перед суперницею, навіть якби то була сама Фаустіна або сама Мольтені!

— Не подумай, що я злякалась її. Я не заздрісна й не зла, а позаяк чужі успіхи ніколи не шкодили мені, я ніколи ними й не засмучувалась. Але якщо хочуть принизити мене, змусити страждати…

— Чи не бажаєте ви, щоб я привів до вас Консуело? Якби вона тільки посміла, давно б уже сама прийшла до вас за порадою й