Дарунок Корній - Щоденник Мавки

Степан зрозумів, що нічого не доб’ється від старого. Махнув рукою і поїхав до села.

То тільки в казкових історіях події відбуваються стрімко, та не минуло і півроку, як Степан і справді став попом. Узяв собі за дружину попівну Оленку, а тут несподівано помер його тесть і він зайняв його місце… Добре зажив Степан з молодою дружиною та при новій роботі. Нажили і діточок трійко, і худобки повен двір. Як то кажуть: і на столі, і у дворі, і на городі.

Минули роки. Степанове життя було розміреним та благополучним. Аж поки не трапилася така історія. У сусідньому селі захворів піп. І якраз треба було відспівувати там покійника. Степана попросили підмінити хворого батюшку. І він погодився. Усе пройшло як годиться – і парастас, і відспівування… Степан увечері повертався додому. Скільки разів він їхав тою дорогою, сподіваючись зустріти дивного діда, та не випадало. Уже навіть гадав, що той йому намарився, аж зараз глядь – а на знайомому пагорбі сидить знайома постать.

Усе відбувалося, як у попередні рази. Дід вдавав, що Степана не знає, а Степан, що діда вперше бачить. І коли стали прощатися та дід запитав про те, щоб хотів отримати Степан для щастя, той схитрував та розважливо відповів:

– Хочу стати королем!

Дід здивовано глипнув у бік чоловіка, чомусь невдоволено похитав головою, і вони розсталися.

І наш Степан таки став королем, а його дружина Олена – королевою, а діти – принцами та принцесами… І Степан майже забув про те, що колись був злидарем, бідняком. Хоча, чесно сказати, з нього вийшов непоганий король, справедливий… Та сумно і нудно йому було жити, наче чогось не вистачало для повного щастя. Бо чим більше маєш, то тим більше хочеш!

Сів він на свого улюбленого коника і вирішив без почту відвідати своє рідне село. На його подив, на знайомому пагорбі він зустрів того самого старого. Минули роки, Степан змужнів і вже навіть трохи посивів, а старого, здається, час зовсім не змінив.

– Доброго здоров’ячка, батьку! – привітався чемно Степан.

– Дай Боже і тобі, сину, – відповів старий. – А скажи мені, чоловіче добрий, чи далеко до села?

Розмова була знайомою. Усе йшло за правилами.

– А до якого вам, діду? – запитав удавано уважно. – Бо ви якраз між двома селами. Мені до Медівки. А вам куди? Може, вас підвезти?

– Та мені, сину, байдуже. Я, бач, уже три дні й ріски в роті не мав, тож, думаю, добреду до найближчої в селі хати, мо’, люди добрі нагодують.

Степан дістав з торби різні смачні наїдки, які приготувала йому в дорогу кухарка. Там знайшлася і добра їжа, і навіть пляшечка наливки.

Старий пополуднував, чемно подякував. Степан сів на коня.

– Бувайте здорові, діду! А мо’, усе ж підвезти? – завчене запитання.

– Ні-ні, хлопче! Мені навпростець, – махнув рукою дід кудись у далину. – Ох, уважив старого, нагодував! А скажи мені, небораче, що тобі от зараз, коли в тебе вже все є, для щастя треба, га?

– Для щастя? – перепитав Степан. Він хотів сказати, що нічого, але… Хіба можна втриматися, коли така спокуса перед тобою.

– Та зовсім небагато, діду. Я хочу бути Богом… – сказав Степан, дивлячись уважно на діда, і раптом зрозумів – хто зараз перед ним.

Та не встиг ані забрати свої слова назад, ані попросити пробачення в того, хто такий добрий був завжди до нього. Здійнявся страшний вітер, закрутилося-завирувало довкола. І перед тим як потрапити у смерч, Степан почув слова старого:

– Хочеш бути Богом? Добре! Але знай, Бог завжди починає з початку!

Степан стояв посеред пустого світу, у якому не було нічого – ані людей, ані неба, ані землі. Пустка, і він посеред тої пустки з лантухом глини за спиною.

Так і хочеться сказати, сонце моє, мудрими словами: «Будьте уважні з бажаннями, вони можуть здійснюватися!»

Розділ ІІ

Альфа і Омега

1. Вити на місяць

Немає іншого і більшого нещастя, як коли душа болить. Вона болить тоді, коли болять думки.

Григорій Сковорода

Тремтіли руки, тремтіли ноги, боліла душа. Вона набирала знайомий номер телефону. Не хотіла дзвонити цій сучці і не подзвонила б – стрималася, якби трохи менше випила. Вона вже майже зав’язала з випивкою. Пообіцяла ж Роману не пити, але… Він, тільки він в усьому винен. Плазун! І за що їй ця кара? А ще кажуть, кохання – то нагорода! Хочеш людину покарати, подаруй їй кохання, і все решту вона зробить сама, доконає ним себе. І як тільки та сучка змогла то перебороти? Треба буде запитати рецепт, як позбутися кохання. Блін-н-н, що за життя? Руки тремтять так, що вона вже хвилин п’ять набирає номер і не може втрапити. Наче пальці вперто не хочуть натискати зелену кнопку виклику, тягнеться палець до червоної і «відбій». ЖИТТЯ-Я-Я-Я-Я-Я-Я-Я-Я-Я! Ах! Якого її тоді відкачали і не дозволили вмерти? Якби вона тоді здохла, то і мама залишилася б живою, і не було б тої ганьби, з якою доводиться жити.

Від розпачу вити хочеться на місяць! Налила ще тридцять грамів, залпом осушила, навіть не скривилася. О, ні, то не життя, то срані американські гірки – вгору-вниз, знову вгору і знову вниз. Скільки можна? Колись їй це подобалося, а тепер… Тепер просто нудило! Роман її доводив до сказу, робив життя нестерпним, а пані Наталена ж обіцяла – стовідсоткова гарантія.

Ціна кохання – смерть матері.

Часто запитувала себе, а якби ти, Тонечко, дізналася вчасно про те, що пообіцяла мама Наталені за щастя доньки, чи стала б опиратися? Так, стоп! Зупинися, жінко, зараз тут надумаєш! «Що, зупинися? – верещить совість. – Ага, правда очі коле?» Тьху ти! Маму не повернеш, але де ж те обіцяне щастя? Де воно? Щастя на замовлення чи щастя від замовляння? Холєра, чо мама не попросила ще одного – смерті цієї потворної суки, яка зуміла вижити?

Тоня підвелася. Ні, вона зробить по-іншому, вона сама до неї зараз поїде, до тої суки, яку ненавидить усім нутром. Ненавидить уже за те, що вона змогла… Вижити змогла. Так, вона поїде, і вони поговорять, віч-на-віч.

Магдалена сиділа напроти п’яної Тоні та уважно роздивлялася жінку. Вона могла не відчинити двері, коли побачила у вічко знайому напасть. Так, могла не відчинити, могла крізь двері її послати чи викликати друга міліціонера згори. І він би Тоньку забрав та з ганьбою протримав би в