Олена Печорна - Фортеця для серця

— Та хіба дитина винна? Валю, що ти верзеш? Віці від батька й так дісталося.

— А чого було бігати? Чого вдома не сиділося?

Навіть подруга-колега не втримала щирого обурення:

— Таж замерзла б дитина! Тобі від того полегшало б? Ти ж, як-не-як, класний керівник, мала простежити за умовами в сім’ї. Чи можна там дитині взагалі бути?!

Валентина Йосипівна підскочила й захлинулася в слині та криках:

— То це я ще й винна по-твоєму?! Ну ти, подруго, видала! Усе село знало — і нічого. А я одразу винна? Та ще й невідомо, чому Петро нашу Людочку відлупцював так! А що? Хіба до цього когось бив?

— А дружину? Дитину? То не в число?

— То справи сімейні. Самі нехай розбираються, а на чужих руку не здіймав, а тут… раптом… Ой нечисте щось тут, ой нечисте! Може, Люда наша «особливі» з ним стосунки мала?

Яна Сергіївна як стояла, так і сіла. У перші кілька хвилин надихатися не могла.

— Геть здуріла! Щоб Людмила з отим… Одновусим?

— А що? Воно діло молоде. Закортіло.

— Ну ти, Валю, і базікало! По собі судиш?

З цієї хвилини подруги у Валентини Йосипівни не стало, зате з’явилася версія, що цілком влаштовувала досвідчену вчительку з великої літери.

Версій, власне, було безліч, проте зводилися всі до однієї — напився Петро до чортиків. І чим тепер ота біда скінчиться? Того не знав ніхто. Дільничний чухав пухкеньке барильце й цитував статті закону: мовляв, усе залежить від того, чи виживе постраждала. А того, що могла й не вижити, боялися. Шкода було дівчини. Навіть найчерствіші жителі Бувальців витрусили — хто з пошиванки, хто зі шкарпетки — такі-сякі гроші. Навіть п’янички по хміль не пішли, як того організм вимагав, а всі як один принесли свої заощадження до фельдшерки, щоб та їх якнайшвидше в лікарню передала вчительці. Бо що нині в тих лікарнях є? Нічогісінько! Самі білі халати. А медперсонал навіть якщо й захоче, то хіба порятує самим бажанням? Ні. Ще хтось із чоловіків пожартував, що хворі мають там одні ліки — сіру постіль, ледь живе ліжко, непевний спокій та сон.

* * *

Але недооцінювати цілющості сну було не варто. Баба Устина, наприклад, суворо наказала, щоб не будили дитини, от Віка й спала до полудня. Ніхто дівчинки не чіпав. І по хаті ходили навшпиньках. Аби не збудити. Леся, скоро тільки прокинулася, довго роздивлялася на обличчя, вивчаючи кожну подряпину й синець. Це ж із якою силою треба було бити дитину? Свою дитину! Мала не втримала мурах за спиною, здригнулася всім тілом, а потім мовчки злізла, підійшла до образів, примостилася поруч на стільці й тихесенько зашепотіла. Молитви? І сама не знала, що то було.

Леся чула, як так само робить щоночі бабця, гаряче, пристрасно, з материнським шалом, який, певно, міг перевернути гори, а от дитини від страшного гріха не вберіг. Нещасна мати не мала права молитися за сина в церкві, не могла свічечки поставити за упокій душі, пом’янути як слід, от і лишалось обернути звичайну кімнату на келію, щоб десятки разів на день повторювати молитву Льва Оптинського.[1] Шепотіла своє одкровення, а згорьоване серце кричало, рвалося на шмаття й благало бодай про надію на порятунок. Дівчинка бачила це щодня і щоночі, відчувала, що так треба робити, коли дуже-дуже боляче, і отепер, сама того не розуміючи, зашепотіла нові слова. Леся не знала молитов, але слова самі зринули в думці, нехай далекі від канонів, але такі щирі, якими взагалі тільки можуть бути дитячі бажання.

Коли прийшла тітка Дуся, вона одразу ж помітила дитину біля образів, поцілувала, обняла міцно, а Леся тихесенько запитала:

— Як… Людмила Миколаївна?..

Жінка всміхнулася:

— Минулася криза. Важкий стан, як-не-як, струс мозку, перелом ребер, але загрози для життя вже нема.

Дівча дивилося на тітку широко розплющеними очима й кліпнути боялося, немов від поруху вій радісна звістка могла луснути, неначе мильна бульбашка.

— Заспокойся, моя хороша. Найстрашніше позаду. А Віка досі спить? Ой, Матвіївно, а ти вже, бачу, як метелик, пурхаєш і про хворобу забула, еге?

Через пережитий стрес господиня справді зовсім забула про хворобу, бо та, хоч як дивно, нарешті дала жінці спокій. От бабця й господарювала в хаті, топила піч, готувала бульйон для побитої дитини й думати забула про свою вчорашню недугу.

— А хіба є коли хворіти, Дусю? Дякувати Господові, що минулося. Я до ранку й очей не склепила. Усе думала… Як? Що ж це з Петром сталося, га? Жіночку мало не загубив. Молодесеньку яку!.. А дитину рідну? Відведи й помилуй!

— Горілка винна.

На цих словах до хати закотилася Галька Пархоменко, заломила худючі руки, склалася впоперек, упавши на коліна, та як заголосить:

— Ой донечко моя ріднесенька, ой дитинко солоденька!.. Простіть! Простіть п’яницю непутящу… бодай мені горлянку заціпило… Ой-ой-ой! Що ж робити? Як жити? Де ж дівчинка моя ріднесенька? Зоє! — поповзла до господині, яка стояла коло печі. — Прости! Дай на донечку хоч оком одним подивлюся!

— А що, друге не пролупиш? Еге? Про дитину вона згадала! А де ти була, як її Петько твій ледь не забив? Де?

— Тіточко, рибонько, згляньтеся заради всього святого! Заради Михася покійного… Ви ж теж мати…

Зоя Матвіївна хитнулася на ногах, немов їй ножа прямісінько в серце загнали. Тітка Дуся залишила Лесю й підскочила до хмільної гості.

— Галько, ану цить! Що це ти розкричалася? Віка ще спить після вчорашнього, а ти верзеш тут бозна-що. Побійся Бога!

Жінка опустила сіре обличчя до долівки й заходилася цілувати тітчині черевики. Та відскочила, мов ошпарена, і ну піднімати з колін горе-матір. Галька довго опиралася, чіплялася худючими руками за коліна рятівниці й плакала без упину:

— Спасибі за донечку!.. Спасибі! Коли б не ти, Дусю, то не було б у мене Віки… Янголе наш, до кінця віку молитися буду, доки житиму й дихатиму!

— Ти краще пити покинь.

— Не питиму! Ось тобі хрест! Аби дитина пробачила.

Зоя Матвіївна не стрималася:

— Діти… вони що? І не таке пробачають. А як під ногами отаких матерів земля не западеться, га?

Леся зіщулилася, відчуваючи, що слова цілили і в її маму також. Надто на прокльон схожі були.

— Та я ж, тітко, до пекла добровільно пішла б, аби доня