Пол Стюарт - Бурелов

і незграбно, стукнувшись головою об коренище дерева. М’яке присмеркове світло згасло в очах, і Живчик провалився у кромішню пітьму.

Скільки він лежав без пам’яті, Живчикові так і не пощастило з’ясувати. У Присмерковому лісі час не має ніякого значення.

— Тримай просто, — почув він. — Уже як рукою кинути.

Живчик розплющив очі. Він лежав долі біля гінкого, сучкуватого, скривленого від старості дерева. Хлопець роззирнувся, але все перед ним немовби плавало. Протер очі — та сама картина. До оптичної омани спричинялося чи не саме повітря, густе, як патока.

Заточуючись, Живчик зіп’явся на ноги і з несподіванки трохи не йойкнув. Перед ним, гойдаючись на ременях збруї за кілька футів од землі, бовванів верхи на зубощирові-скрадайлу якийсь лицар.

Живчикові очі перебігли з поточеної іржею постаті вгору — на зв’язані вузлом линви, а тоді на кістяк загиблого небесного корабля, нахромленого на шпичасту верхівку дерева. Старожитня корба стирчала з одного боку корпусу, наче грізний кулак. Лицар погойдувався у заціпенілому повітрі.

— Х… хто ви? — несміливо запитав Живчик.

Глибоко з-під лицарського заборола знов озвався голос.

— Тримай просто, Вінчіксе, — промовив він. — Уже недалеко. Ну ж бо, тримай просто.

Білі щирозубові кістки випиналися з-під тонкої, наче папір, висохлої шкіри, порожні очниці глупіли з металевого намордника, де ще можна було розібрати викарбуване золотими літерами слово «Вінчікс». Тварина відповіла неголосним жалісним іржанням.

Живчик судомно проковтнув клубок у горлі.

— Чи ви мене чуєте? — тонким тремтячим голосом запитав він лицаря.

— Тримай просто, Вінчіксе, — почулося знов.

Живчик простяг руку і діткнувся заборола. Додолу посипалися пластівці рудої іржі. Легесенько, боячись дихнути, Живчик підніс лицареві забороло.

Ту ж мить хлопець заверещав із жаху і відсахнувся. Він крутнувся на підборах і, гнаний сліпою панікою, дременув у густі золотаві нетрі Присмеркового лісу. Та хоч би як прудко він біг і хоч би як далеко заганявся, перед очима не переставав манячити образ напівзотлілого, проте аж ніяк не мертвого лицаря. Пергамінова, поорана рясними зморшками шкіра на вищиреному черепі, безживно вирячені вирла і, що найгірше, тонкі, безкровні, а все ж і досі ворушкі лицареві губи!

— Уже недалеко, ну ж бо, тримай просто!

Живчик без упину чимчикував сам-один у нескінченній пущі: він шукав жмута бурефраксу, живучи надією і молячись, аби й побратими-корабляни чинили так само.

Його очі ніяк не могли звикнути до сутінків Присмеркового лісу. Ледве встигнувши заряхтіти розкішною золотавою жовтю, вони починали мерехтіти черню та біллю. Глибока тінь і сліпучі лелітки. Вугілля і крейда. Світло і темрява, гра світлотіней, від чого обриси довкілля ставали поспіль викривлені.

Вікодавні дерева з їхніми ґудзуватими стовбурами та покарлюченим гіллям, здавалося, корчились у плинному повітрі, прибираючи форм гоблінів, велетнів-людожерів чи жахливих обрів.

— Це дерева, тільки й того — нагадував собі Живчик. — Звичайні дерева, та й годі.

Слова бриніли мелодійно і чомусь проливалися бальзамом на душу, коли він їх повторював.

— Звичайні деревашачі-черевашачі дерева. Та й годі, звичайні…

— Живчику! — скрикнув він і замотав головою.

Він мусить зібратися і не втрачати самовладання!

Живчик тепер ступав по м’якому килимові падолисту, дивлячись собі під ноги. Земля була обсіяна крихітними блискучими кристаликами, схожими на соляну присипку чи на небесні рої зірок.

Він усміхнувся.

— Чи ба, як вони блищать, — прошепотів він. — Чи ба, як вони яскріють. Чи ба, як вони ряхтять. Чи ба, як вони мерехтять! Чи ба, як вони лелі…

— Живчику! — заволав він знову. — Облиш! — та й давай ляскати себе по обличчю — один ляпас, другий, третій, четвертий. Він не переставав давати собі лящі, аж поки щоки розпашіли і їх почало нестерпно пекти. — Зосередься на найближчих намірах, — твердо сказав він собі. — Не давай волі думкам.

Гай-гай, легше сказати, ніж зробити: Присмерковий ліс заворожував і спокушав. Він шепотів, він озивався луною — він зваблював. Дедалі заглиблюючись у лісові нетрища, Живчик із жахом викрив, що глузд його міг завиграшки потьмаритись… покинути його… загубитись у далях, де ширяла уява.

— Ти Живчик, син Захмарного Вовка, капітана небесних піратів, — різко осмикнув він себе. — Велика буря закинула тебе у Присмерковий ліс. Ти шукаєш бурефраксу та екіпажу «Бурелова», шукаєш, як звідси вийти!

Поки він усвідомлюватиме ці очевидні істини, з ним усе буде гаразд. Але з кожним кроком усвідомлювати ставало важче. Здавалося, ліс змикається навкруги, вдирається у його чуття. Він насичував очі хисткими облудними видивами, вуха — лункими шепотами, а носа та рота — пахощами квітування і сопухом гниття.

Отак він собі дибав, верстаючи далі свою дорогу, аж це йому приверзлося, ніби він побачив, лишень мигцем, самим краєчком ока, як коло нього щось промайнуло. Він крадькома поглянув через плече і непорозуміло нахмурився. Там зяяла пустка.

— Але ж я міг би присягнути… — занепокоєно промурмотів Живчик.

Час від часу це повторювалося. Щось там, певна річ, було. Та хоч би як він рвучко обертався, а так ніщо йому в око і не впало.

— Мені це не подобається, — здригнувся Живчик. — Страшенно не подобається.

Нараз іззаду почувся тихесенький згук: чалап-чалап. Заскочений зненацька, Живчик і незчувся, як опинився знов у знайомій змалечку хижі лісових тролів. Спелда Деревохват, лісова трольчиха, що зростила його, як рідного сина, — поралася в хижі й — чалап-чалап — човгала личаками по мостинах. Спомин був такий виразний, такий трепетний! Він бачив, як у грубі палахкотять світлякові головешки і розрізняв у Спелдиному диханні запах квашеного крайдорожника.

— Ти — моя матір, — прошепотів він.

— А ти — Живчик, мій любий хлопчик, — прошепотіла вона у відповідь.

Живчик здригнувся на звук свого імені. Він уп’явся очима в мерехтливий морок попереду, намагаючися збагнути, що то за диво. Чи не зирять на нього звідти чиїсь очі, досить йому одвернути голову? І чи не починають там виблискувати якісь пазурі та ікла, тільки-но він перестає напружувати зір?

— Ти — Живчик, син Захмарного Вовка, — знову завів він. — Ти у Присмерковім лісі. Ти шукаєш своїх товаришів-кораблян і шукаєш, як звідси вийти! — Він зітхнув. — Як вийти із цього кошмару!

Тихий, рипучий, скреготливий звук виповнив йому голову. Звук тертя незмащеного металу об метал. Живчик усміхнувся. Був саме час