Андрій Анатолійович Кокотюха - Автомобіль із Пекарської

розвівши ноги на ширину плечей, зігнув правицю в лікті, наставив дуло на вхід. Водночас така постава перекривала прибульцеві шлях на другий поверх.

Двері відчинилися. За спиною Кошовий чув, як Шацький штовхає Ружену до найближчої кімнати. Зосередився на новому гостеві. Той, своєю чергою, виявився метким, реакцію мав блискавичну. Клим виграв у нього секунди, бо все ж заскочив чоловіка зненацька.

Прибулий не встиг роздивитися, хто перед ним. Досить було побачити чоловіка з револьвером, аби перехопити палицю, яку тримав у правиці, за середину, трохи ближче до нижнього краю, й замахнутися, пускаючи в хід міцний набалдашник. Але Кошовий гойднувся вбік, як учили на заняттях із боксування, – палиця розсікла повітря, ледь свиснувши.

Перенісши вагу тіла на праву ногу, Кошовий, не вагаючись, ударив у відповідь. Цілив у обличчя, орудував дулом, чорна сталь влучила по лобі, розсікла брову. Кров побігла відразу, незнайомець зойкнув, схопився за вражене місце вільною рукою, і тоді Клим копнув противника, збиваючи з ніг. Щойно той упав, наступив черевиком на кисть, притиснув.

Палиця випала з руки.

Клим носаком відштовхнув її геть. Нависнувши над прибульцем, націлив револьвер на лоба, виплюнув коротке:

– Франц?

– Що?

Кошовий не стримався – останнім часом надто часто змушений був грати за чужими правилами, чого він терпіти не міг. Тож вилив на лежачого всю накопичену лють: копнув ногою. Не сильно, але й не слабо. Знав, куди бити, трохи нижче куприка. Чоловік на підлозі завив, не так від болю, як від приниження.

– Франц? – повторив Клим.

– Так. А ви… ти…

– Вставай. Марш до зали. Стрілятиму, віриш?

– Вірю. Не треба.

Чоловік підвівся і, задкуючи, тримаючи руки перед собою долонями вперед, пройшов і за мовчазним наказом Кошового сів у те саме крісло, де щойно сиділа одна з його коханок. Тепер Клим міг роздивитися його краще. Весь у чорному, густе волосся, років під сорок, ніс гострий, підборіддя – також, очі чомусь червоні, видно, від недосипу чи внаслідок невпорядкованого життя. Колір одягу відтіняла молочно-бліда шкіра, що додавало Францові загадковості, навіть певної інфернальності. Принаймні, екзальтовані панночки, котрі піддавалися модним нині модерним течіям, могли сприйняти його саме таким.

– Зброя є при собі? – запитав Кошовий суворо.

– Нема.

– Виверни кишені.

– Для чого?

– Ще одне дурне питання – стрельну в ногу. В коліно.

Франц слухняно вивернув спершу кишені пальта, потім, трохи підвівшись, штанів, нарешті, розстебнувши верхній одяг – піджака. На столик із вигнутими ніжками по черзі були викладені картатий носовичок, портмоне, срібний портсигар, сірникова коробка, цупка листівка еротичного змісту, коробочка зубочисток та маленький скляний флакон, схожий на аптечний. Власне, він і був від аптекаря. Узявши його двома пальцями, Кошовий глянув на світло, нічого не побачивши, з красномовним виглядом потрусив, легенько підкинув, зловив розкритою долонею, затиснув у кулаку.

– Хочеш, угадаю? Кокаїн? Як там кажуть – благородний, га?

– Ти хто? – почулося у відповідь.

– Мене вже сьогодні питали про це. Тобі відповідати не збираюся. Досить того, що Густав Сілезький – мій добрий приятель. І варто мені лиш захотіти, за годину тут будуть його люди. Що скажеш?

– Мені все одно. Я не знаю ніякого Сілезького. Тим більше – його людей. В мене нема з ним жодних справ.

Франц оговтався так само швидко, як перед ним – Ружена, й тепер займав оборону, намагаючись виграти час та правильно оцінити ситуацію. Проте Кошовому вже остаточно набридло гратися й демонструвати гарні манери.

Револьверне дуло опинилося впритул до розбитої брови.

– Слухай мене, Франц ти чи як тебе справді звуть. Я знаю, що на цій віллі ти зустрічався з Агнешкою Радомською. Якби її не вбили незабаром після однієї такої зустрічі, мені було б усе одно, чим ви з нею та іншими нудьгуючими панянками тут займалися і в який спосіб розважалися. Але ти, Франце, погрожував їй. Тобі не подобався зв’язок панни Агнелі саме з Густавом Сілезьким. І це стало надто небезпечним для тебе. Ти береш шкіряний пасок із вашого арсеналу інтимних іграшок. Підстерігаєш Агнешку біля її будинку, в глибині Пекарської. Вона тебе не боїться. Здивована нічною появою, та подібні пригоди – її спосіб життя, тож не злякалася. Пустила тебе собі за спину. Ти накинув удавку їй на шию, бо, бачу, не слабкий чоловік. Потім виклав мертве тіло в автомобілі, така, як кажуть, імпреза. Остання забавка, штукарство. Знаєш, що ти зробив потім?

– Я й цього не робив, що ти верзеш!

– Про Агнелю й Сілезького мало хто знав. Як і про цей ваш клуб «Доміно». – Клим скривив рота в посмішці. – Ховаючи кінці у воду, ти почекав скільки треба. А потім знайшов спосіб повідомити поліції про зв’язок убитої з відомим львівським злодійським ватажком! Чудовий кандидат на вбивцю замість тебе, га, Франце? Як думаєш, побратими чи, коли хочеш, посіпаки Сілезького поставлять під сумнів моє припущення? Повірять вони мені – чи тобі? Тим більше що Сілезький дівчину не вбивав, і їм дуже кортить посадити когось у Бригідки на місце свого ватага. То як? Вийде в нас розмова?

Франц судомно ковтнув повітря. Гострий борлак на шиї сіпнувся.

– Я не вбивав Агнелю, – вичавив він із себе.

– Сілезький теж не вбивав. Повторюся: комусь краще, аби замість нього сидів інший підозрюваний. Тим більше, тут у вас розпусне кубло, порнографічні картинки… Поліції є чим займатися.

– Це не я, – повторив Франц. – У той день… тієї ночі я лишився тут. Із іншою жінкою. Агнеля була з нами, але того разу без вогника.

– Що це значить? Який потрібен вогник?

Франц знову ковтнув.

– Слухай… як тебе так… хто б не був… дарма… Я все розкажу, але ти мене відпустиш. Бо я тут справді ні до чого. Сам злякався, коли почув про Агнешку. Потім уляглося, ми вирішили зустрічатися тут надалі. Поки є така можливість, зроблено кілька ключів. Усі, хто сюди ходив, мали по одному.

– Хто – всі?

– Я не можу розголошувати імені дам. Тим більше, в них усіх чоловіки займають досить високі посади, мають гроші, владу. Не я винен, що жінкам із ними ситно, спокійно, але нудно. Повір мені… Повір, вони не причетні. Я дам сигнал, і клуб «Доміно» перестане існувати. Він без Агнелі на ладан дихає.

Клим вивудив із жилетної кишеньки цибулину годинника. Відкинув кришку, повернув циферблатом до Франца. Легенько торкнувся кружальця дулом.

– У тебе п’ять хвилин. За цей час я хочу почути про все, що тут відбувалося. Також – хто вбив панну Агнешку. Ти маєш це знати.

– Не знаю!

– Говори, що знаєш. Я вислухаю та вирішу