Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

посилка з-поміж десяти тисяч, така ж, як і десять тисяч інших; якщо мені помилково дадуть сусідову посилку, я й не помічу цього, посилки, листи, Жанеттині каші, плями на підставках для ножів, курява на буфеті, цього їй вистарчить; увечері вона скаже: я втомилася, з мене вже годі. Газет вона не буде читати. Не більше, ніж дотепер: вона їх ненавидить, бо вони скрізь валяються і на кухні чи у вбиральні ними можна користуватися лише за сорок вісім годин; пані Еберто прийде розказати їй новини: ми отримали велику перемогу або ж про те, що справи йдуть так-сяк, подружко моя, не дуже наші справи, тупцюємо на місці. Анрі й Паскаль вже домовилися зі своїми дружинами, що використовуватимуть шифровану мову, аби звістити, де вони будуть перебувати: для цього треба підкреслити окремі літери. Але з Андре це марно. Аби переконатися, він таки спробував:

— Я можу дати тобі звістку, де я буду.

— А хіба це не заборонено? — здивовано запитала вона.

— Та заборонено, але це можна влаштувати, знаєш, як ото під час війни чотирнадцятого року, наприклад, ти читаєш початкові літери речень.

— Надто вже складно, — зітхнувши, сказала вона.

— Та ні, от побачиш, це дуже просто.

— Авжеж, а потім тебе злапають, листи викидатимуть, а я хвилюватимуся.

— А все ж таки варто ризикнути.

— О, як хочеш, друже мій, але знаєш, географія і я… Ну, гляну я на мапу, побачу круглячок з назвою, й що це мені дасть?

Ну от. В певному розумінні, це й краще, так і набагато краще; вона отримуватиме мою платню…

— Я віддав тобі довіреність?

— Так, любий, я поклала її до шафи.

Так набагато краще. І все ж таки тяжко покидати людину, яка псує собі настрій, почуваєшся вразливим. Я відсуваю стілець.

— О ні, сердешний ти мій, не варто згортати серветку.

— А й правда.

Вона не питає, куди я йду. Вона ніколи не запитує куди я йду. Я кажу їй:

— Піду погляну на маленьку.

— Не буди її.

Я не розбуджу її; навіть якби я захотів цього, то не зумів би зчинити достатнього гамору, надто вже я легкий. Він штовхнув двері, одна віконниця відчинилася, й до кімнати струмував сліпучий крейдяний полудень; добра половина кімнати була ще в сутіні, та друга половина сяяла в курному світлі; дівчинка спала у своїй колисці, Жорж сів біля неї. Біляве волоссячко, крихітні чисті губенята й трохи одвислі пухкі щічки, які надавали їй вигляду англійського чиновника. Вона починала мене любити. Сонце пересунулося на неї, він легенько штовхнув колиску назад. Сюди, сюди, ось так! Вона не буде гарненькою, в мене ж бо вдалася. Бідолашне дівча, краще б воно вдалося в свою матір. Ще геть м'яке, можна сказати, без кісток. Та все ж таки вона вже несе в собі ту сувору приділеність, яка є моєю приділеністю, клітини будуть розмножуватись, як у мене, хребці затверднуть, як у мене, череп закостеніє, як ото у мене було. Мала худорба з невиразними рисами обличчя, з тьмяними кісками, сколіозом правого плеча, високою короткозорістю, вона рухатиметься безгучно, не торкаючись землі, далеко обходячи людей і предмети, тому що буде надто кволою, щоб ізсунути їх із місця. Господи! Всі ті роки, які безжально, один по одному випаде їй прожити, і все це так намарне, так надаремно вписані в її тіло, і їй доведеться прожити свою долю хвилина за хвилиною й вірити, що доля підвладна їй, а вся ж бо вона тут, злютована міццю невидимої потуги, мерзенна доля, я заразив її собою, і чому вона повинна крапля за краплею проживати те, що прожив я, чому все повинне повторюватися, повторюватися до нескінченности? Мала худорба, маленька боязка душа-ясновида, все, що потрібно для страдниці. Я йду звідси, мене призвали для інших обов'язків; вона тут підростатиме, вперто і необережно, буде мене тут замінювати. І коклюш, і довгі дні одужання, і цей нещасний потяг до своїх вродливих пишнотілих подруг із рожевою шкірою, й дзеркала, в які вона дивитиметься, думаючи собі: невже я настільки бридка, що мене ніхто не любить? І все воно день при дні, з присмаком уже побаченого, хіба ж це не кара, Боже милий, хіба не кара? На мить вона прокинулася і з поважною допитливістю глянула на нього, для неї це була геть нова мить, їй здавалося, що це зовсім нова мить. Він узяв її з колиски і щосили стиснув ув обіймах: «Крихітко моя! Маленьке моє дитинча! Крихітко моя сердешна!» Та дівчинка злякалася і заплакала.

— Жорже, — пролунав за дверми докірливий голос.

Він обережно поклав дівчинку до її колиски. Якусь мить вона дивилася на нього з поважним і насупленим виглядом, а потім очі її заплющилися, кліпнувши, розплющилися знову і геть заплющилися. Вона вже трохи й любила мене. Слід було б перебувати тут ввесь час і так призвичаїти її до своєї присутности, щоб вона й не бачила мене. Скільки часу доведеться згаяти на це? П'ять, шість років? Я побачу справжнє дівча, яке приголомшено дивитиметься на мене і думатиме: «Це мій тато!» і соромитиметься мене перед своїми подругами. Я теж цього зазнав. Коли тато повернувся з війни, мені було дванадцять років. Полудень затопив майже всю кімнату. Полудень, війна. Війна повинна скидатися на нескінченний полудень. Він тихо підвівся, обережно відчинив вікно і опустив штору.

Каюта номер дев'ятнадцять, це тут воно. Вона не насмілювалася ввійти, вона стояла перед дверима з валізою в руці, намагаючись переконати себе, що ще є надія. А ну ж бо випадково це виявиться справді невеличка гарненька каюта з килимком біля ліжка і, наприклад, квітами у шклянці для полоскання зубів на поличці умивальниці? Таке вряди-годи трапляється, часто можна зустріти людей, котрі кажуть тобі: «На борту того чи того корабля не варто брати другий клас, третій клас там так само розкішний, як і перший». Цієї миті Франс, можливо, вже й примирилася, може, вона каже: «Оттак-пак! Ця каюта не така, як інші. Ото якби каюти третього класу завжди такі були…» Мод уявила себе Франс. Зговірлива і м'яка Франс, котра казала: «От їй-богу, все можна було б уладнати…» Та в глибині душі вона мовби замерзла і вже упокорилася. Вона почула кроки, не хотілося, щоб побачили, як вона тиняється коридорами, одного разу сталася крадіжка, і її досить прикро допитували, якщо ти вбогий, то треба звертати увагу й на дрібниці, адже люди такі безжалісні: вона зненацька опинилася простісінько посеред каюти і навіть не розчарувалася, цього вона й чекала.