Артур Чарльз Кларк - 2001: Космічна одіссея

міг би з нею впоратися, — зрештою, більшість людей тримають під контролем свої неврози, — якби він не зіткнувся з кризою, що загрожувала його існуванню. Комп’ютер перебував під загрозою вимкнення, його хотіли кинути в непритомний стан.

Для Еала це означало смерть. Він же ніколи не спав і не знав, що після сну можна прокинутися.

Тож він почав захищати себе всіма можливими способами. Без мстивості, але й без жалю Еал хотів би усунути причину своєї фрустрації.

Покінчивши з командою, згідно з інструкціями, даними на випадок надзвичайної ситуації, він продовжить місію сам, без усіляких перешкод.

Розділ 28

У вакуумі

Через мить усі звуки заглушив рев торнадо, яке стрімко наближалося. Боумен відчув перший порив вітру, що смикнув його тіло, за секунду астронавтові вже важко було втриматися на ногах.

Із корабля виходило повітря, б’ючи фонтаном у вакуумі космосу. Очевидно, щось сталось у програмному забезпеченні безпеки повітряного шлюзу; просто неможливо, щоб обидва люки розчахнулись одночасно. Проте багато неможливого все-таки відбувалося останнім часом.

Господи, як? Часу заглиблюватися в це питання не залишилося, через десять-п’ятнадцять секунд, коли тиск упаде до нуля, він зомліє. Несподівано Боумен згадав фразу, яку сказав хтось із конструкторів корабля, коли обговорювали відмовостійкі системи: «Ми можемо спроектувати систему, яка захистить від нещасного випадку чи людської глупоти, але не від лихого умислу».

Вибігаючи з приміщення, Боумен востаннє поглянув на Вайтгеда. Він не міг бути певним, але йому здалося, що на восковому обличчі промайнули ознаки притомності, можливо, геолог навіть спробував розплющити око. Та зараз він нічого не міг зробити для Вайтгеда чи інших, мав урятувати бодай себе.

У різко загнутому коридорі центрифуги завивав вітер, несучи з собою одяг, клапті паперу, якісь недоїдки з кухні, тарілки й чашки — усе, що не було закріплене на своєму місці. Боумену вистачило часу хіба що глипнути на цей хаос, аж раптом основне світло блимнуло й згасло — і він опинився в пітьмі серед ревіння урагану.

Майже враз після цього увімкнулося синє аварійне освітлення. У принципі, Боумен і в темряві зміг би знайти шлях у такому знайомому, але тепер жахливо зміненому оточенні. Але все-таки хоч якесь світло його врятувало, бо допомогло уникнути найнебезпечніших предметів, що котилися коридором.

Він відчував, як тряслася та завивала центрифуга від шалених перепадів навантаження. Він боявся, щоб не заклинило підшипники. Якби таке сталося, то маховик роздер би корабель на шматки. Проте якщо він вчасно не дістанеться аварійного сховища, це не матиме значення.

Дихати ставало дедалі важче, тиск, очевидно, упав до 50— 100 міліметрів ртутного стовпчика. Вереск урагану вщухав, сам ураган втрачав на силі, а розріджене повітря дедалі гірше проводило звук. Легені Боумена працювали так, наче він зійшов на вершину Евересту. Як і кожна добре тренована людина з міцним здоров’ям, астронавт міг вижити у вакуумі не більше за хвилину, якщо, звісно, він матиме час підготуватися до цього. Але саме часу Боумен не мав. Найкраще, на що доводилося сподіватися, — ще п’ятнадцять секунд при тямі перед тим, як мозок відключиться через кисневе голодування.

Він навіть міг би повністю відновитися після однієї чи двох хвилин у вакуумі, якби його правильно відкачали, закипання рідин в організмі забирає якийсь час, бо людський організм добре захищено від наглої смерті. Рекордний час виживання у вакуумі — п’ять хвилин. Звісно, це був не спеціальний експеримент, а нещасний випадок, і хоч об’єкт порятунку залишився частково паралізованим унаслідок повітряної емболії, він вижив.

Однак до Боумена вся ця теорія не мала жодного стосунку. Ніхто не відкачає його на борту «Діскавері». Йому треба власною силою за кілька секунд досягнути аварійного сховища.

На щастя, рухатися стало легше, повітря вийшло, ураган не збивав його з ніг, не атакували предмети, що летіли на вихід. За поворотом коридору показався знак «Аварійне сховище». Боумен кинувся до нього, схопив ручку й потягнув її на себе.

На одну жахливу мить йому здалося, що ручку заклинило. Потім жорстка завіса піддалась, і він упав усередину, вагою власного тіла прикривши за собою двері.

Маленька кімнатка могла вмістити одну людину й скафандр. Біля стелі висів невеликий яскраво-зелений циліндр, на якому виднілася табличка «Кисень». Ухопившись за важіль унизу, Боумен щосили потягнув його на себе.

Благословенний потік холодного чистого кисню наповнив його легені. Якийсь час він стояв, важко дихаючи й чекаючи, поки навколо нормалізується тиск. Щойно йому стало легко дихати, Боумен закрив клапан. У циліндрі достатньо газу тільки на два такі наповнення, а йому кисень іще може знадобитися.

Коли ззовні вийшло повітря, несподівано запанувала тиша. Астронавт завмер у кабінці, прислухаючись. Рев за дверима припинився, корабель стояв порожній, його атмосферу висмоктало в космос.

Не було вже й дикої вібрації центрифуги. Аеродинамічний трус припинився, і тепер вона тихо оберталась у вакуумі.

Боумен приклав вухо до стіни сховища, прагнучи вловити ще якісь інформативні звуки через метал корабля. Не знаючи, чого саме сподіватися, тепер він очікував на що завгодно. Боумен навіть не здивувався б, якби почув, що вмикаються двигуни малої тяги й «Діскавері» змінює курс, але навколо було тихо.

Астронавт би міг прожити в сховищі десь із годину, навіть не вдягаючи скафандр. Шкода витрачати дорогоцінний кисень, але й причин чекати далі немає. Він уже вирішив, що треба зробити, і чим довше зволікатиме, тим складніше буде втілити цей план.

Коли він вліз у костюм і перевірив його цілісність, то випустив кисень із кабінки, вирівнявши тиск обабіч дверей. У вакуумі двері легко розчинилися, і Боумен ступив у тепер мовчазну центрифугу. Тільки незмінна сила тяжіння доводила, що вона досі працює. Пощастило, подумав Боумен, що центрифугу не розкрутило, але наразі це була остання з його турбот.

У коридорі досі горіло аварійне світло, але про всяк випадок Боумен мав у скафандрі ліхтарик і міг собі підсвітити. Спершу він попрямував назад до гібернаріуму, щоб побачити те, чого так боявся.

Боумен подивився на Вайтгеда. Колись він думав, що людина в стані гібернації скидається на мертву, але зараз зрозумів, наскільки помилявся. Хоча відмінність між гібернацією й смертю описати майже неможливо, вона була. Червоні вогні й прямі лінії на дисплеї біосенсора лише доводили те, що він бачив на власні очі.

Те саме з Камінські й Гантером. Боумен ніколи їх добре не знав, а тепер вони і не познайомляться ближче.

Він залишився сам-один на частково пошкодженому судні, без повітря, відрізаний від зв’язку із Землею. Жодної живої істоти на мільйони миль довкола.

А проте, у певному, дуже реальному