Анджей Сапковський - Відьмак. Володарка Озера

людям. Усі ці люди в мить смерті були закутими в кайдани й, схоже, залишалися голими. Кістки були покручені й погризені. Коли їх гризли, люди могли вже не жити. Але це не було напевне.

Від штольні йшов коридор, довгий, прямий, наче стріла. Сланцева стіна була оброблена досить гладенько, це вже не скидалося на копальню.

Він раптом вийшов у величезну печеру, стеля якої потопала в темряві. Середину каверни займала велика, чорна й бездонна діра, над якою висів кам’яний, небезпечно крихкий на перший погляд місточок.

Вода крапала зі стін, і по всій печері розходилося відлуння. З прірви віяло холодом і смородом. Амулет поводився спокійно. Ґеральт зійшов на мостик, уважний і зосереджений, намагаючись триматися подалі від крихких балюстрад.

За мостиком знову був коридор. У гладенько оброблених стінах він зауважив заіржавлені тримачі для смолоскипів. Були тут також ніші, де стояли статуї з піщаника, але вода, що скрапувала на них століттями, перетворила їх на безформні брили. У стіну також було вставлено барельєфи, виконані з твердішого матеріалу. Ґеральт розпізнав жінку з місячними рогами, вежу, ластівку, кабана, дельфіна, єдинорога.

Він почув голос.

Став, затамувавши подих.

Амулет здригнувся.

Ні, це не ілюзія, це не шурхіт сланцю, що зсовувається зі стін, і не відлуння від крапель води. То був людський голос. Ґеральт прикрив очі й нашорошив вуха. Локалізував.

Голос, відьмак голову б заклав, лунав зі ще однієї ніші, з-за ще однієї статуї, розмитої, але не настільки, щоб втратити округлі жіночі форми. Цього разу медальйон виявився на висоті свого призначення. Блиснуло, а Ґеральт раптом помітив у стіні відблиск металу. Він схопив розмиту жінку в міцні обійми, сильно провернув. Заскреготіло, і вся ніша провернулася на сталевих завісах, відкриваючи гвинтові сходи.

Згори сходів знову долинув голос. Ґеральт не став роздумувати довго.

Угорі він знайшов двері, що відчинилися без спротиву й навіть без скреготу. За дверима було невеличке склепінчате приміщення. Зі стін стирчали чотири величезні латунні труби, на кінцях розширені, наче горни. Посередині, поміж краями труб, стояло крісло, а в кріслі сидів скелет. На черепі мав залишки берету, що накривали його чи не до зубів. На кістках — залишки багатого одягу, на шиї — золотий ланцюг, а на ногах — добряче погризені щурами тиснені чоботи із задертими носаками.

З однієї з труб пролунало чхання, настільки голосне й несподіване, що відьмак аж підскочив. Потім хтось висякався, і відголос, підсилений латунною трубою, був майже пекельним.

— На здоров’я, — почулося з труби. — Але ж ви й сякаєтеся, Скеллен.

Ґеральт зіпхнув скелет із крісла, не забувши зняти й заховати в кишеню золотий ланцюг. Потім сам усівся на місце для підслуховування, біля краю труби.

* * *

Один голос із тих, кого він підслуховував, був басовитим, глибоким і гучним. Коли говорив, латунна труба аж вібрувала.

— Але ж ви й сякаєтеся, Скеллен. Де то ви так прихворнули? І коли?

— Нема сенсу про те говорити, — відповів сопливий. — Клята хвороба причепилася й тримає, тільки-но відпустить, як знову повертається. Навіть магія не допомагає.

— То, може, варто змінити магіка? — відізвався ще один голос, що скрипів, неначе старі заіржавлені завіси. — Той Вільгефорц може поки що похвалитися небагатьма успіхами, ось що я скажу. Як на мене…

— Облишмо те, — втрутився хтось, хто говорив, характерно розтягуючи звуки. — Не для того ми організували з’їзд тут, у Туссані. На краю світу.

— На йоханому краю світу!

— Цей край світу, — сказав сопливий, — єдина відома мені країна, у якій немає своєї служби безпеки. Єдиний закуток імперії, який не нашпигований агентами Ваттьє де Рідо. Це вічно веселе та п’яне князівство всі вважають за комедію, і ніхто не сприймає його серйозно.

— Такі країни, — сказав той, що тягнув звуки, — завжди були раєм для шпигунів та улюбленим місцем їхніх зустрічей. Тому притягали вони також і контррозвідку, і шпиків, усяких там професійних підслуховувачів і підглядачів.

— Може, було так раніше. Але не за бабської влади, що триває в Туссані вже сотню років. Повторюю: ми тут у безпеці. Тут ніхто нас не вистежить і не підслухає. Можемо ми, удаючи купців, спокійно обговорити проблеми, настільки важливі для ваших милостей. Для ваших приватних багатств та латифундій.

— Та чхав я на ту приватність! — заперечив скреготливий. — Я тут не через приватність! Мені йдеться винятково про добро Імперії. А добро Імперії, панове, то міцна династія! Натомість шкодою й великим злом для Імперії буде, якщо на трон сяде якийсь паршивець, зіпсутий плід гнилої крові, нащадок хворих фізично й морально північних кроликів. Ні, панове! На таку справу, клянуся Великим Сонцем, я, де Ветт із де Веттів, не стану дивитися бездіяльно! Тим більше, що дочка моя вже мало не була обіцяна…

— Твоя дочка, де Ветт? — заричав той басовитий, що гудів. — А мені тоді що говорити? Мені, який підтримав те щеня Емгира тоді, у боротьбі проти узурпатора? Це ж із моєї резиденції кадети рушили штурмувати палац! А раніше? Вони ж у мене й ховалися! У той час малий крутій ласкаво дивився на мою Ейлану, усміхався, компліментами сипав, та й за завісою — знаю про те — за цицьки її мацав. А тепер що? Інша імператриця? Такий ото афронт? Така зневага? Імператор Вічної Імперії, який вище, ніж дочок старших родів, цінує приблуду з Цінтри? Що? Сидить він на троні з моєї ласки, а мою Ейлану сміє зневажати? Ні, я того не знесу!

— Як і я! — крикнув іще один голос, високий та екзальтований. — Мені він також виказав зневагу! Заради тієї цінтрійської приблуди він кинув мою дружину!

— На щастя, — відізвався той, який тягнув звуки, — приблуду відіслано на той світ. Як випливає з доповіді пана Скеллена.

— Я слухав ту доповідь уважно, — сказав скреготливий, — і дійшов висновку, що з неї не випливає нічого, крім того, що приблуда зникла. Якщо вона зникла, то може й знову об’явитися. Від минулого літа вона зникала й об’являлася кілька разів! Воістину, пане Скеллен, ви дуже нас розчарували, от що я вам скажу. Ви й той ваш чародій Вільгефорц!

— Не час зараз про те, Йоахіме! Не на часі ображати й звинувачувати один одного, убиваючи клинця в нашу єдність. Мусимо бути сильні єдністю. І рішучістю. Бо неважливо, цінтрійка жива чи ні. Імператор, який одного разу принизив старі роди, буде робити те й надалі! Немає цінтрійки? То за кілька місяців буде готовий представити нам імператрицю із Зерріканії або Занґвебару! Ні, клянуся Великим Сонцем, цього ми не допустимо!

— Не допустимо, точно! Слушно мовиш, Ардалю!