Клайв Стейплз Льюїс - Морські пригоди «Зоряного мандрівника»

не шкодую, що ми не залишили тебе вдома, – урвав його Каспіан, – але коли вже так постає питання, то, гадаю, нам доведеться рушити далі! Якщо, звісно, не заперечує Люсі, – додав він.

Люсі, звісно, заперечувала, та все одно сказала: «Ні, не заперечую!»

– У такому разі, ваша величносте, звеліть хоча б запалити вогні, – зауважив Дриніан.

– Звичайно, капітане, – погодився Каспіан. – Розпорядіться, будьте ласкаві!

За наказом капітана запалили три ліхтарі: на мачті, на кормі та біля стерна, і два смолоскипи встановили посеред палуби. У яскравому денному світлі ліхтарі та смолоскипи наче й не горіли зовсім. Усій команді, окрім кількох веслярів, наказано було зібратися на палубі зі зброєю наголо. Люсі та двоє лучників зі стрілами напоготові стояли на бойовому марсі. Ринс розташувався на носі корабля, готовий оповістити усіх про будь-яку небезпеку. Поруч із ним стояли Рипічип, Едмунд, Юстас і Каспіан, закуті у блискучі лати. Дриніан зайняв місце біля стерна.

– В ім’я Аслана, вперед! – крикнув Каспіан. – Малий хід! Слухати команди!

Вітрильник захрипів, застогнав і поволі рушив уперед. З бойового марса Люсі добре було видно, коли саме вони запливли у пітьму, у якій потонув спочатку ніс вітрильника, а потім і корма. Щойно в яскравому світлі було видно золоченого дракона на кормі корабля і синє море, і блакитне небо на головою, і ось за якусь мить усе: і море, й небо – поглинула завіса мороку, а кормовий ліхтар, який до того було ледве видно, яскравою плямою світла окреслив, де саме закінчується корабель. Перед ліхтарем коло стерна нечіткою тінню скандзюбився Дриніан. Факели внизу висвітлювали два невеличких клаптики палуби. У їхньому нерівному світлі мерехтіли мечі та шоломи, а спереду на носі виднілася ще одна пляма світла.

Люсі ввижалося, що бойовий місток, освітлений ліхтарем на щоглі в неї над головою, пливе крізь пітьму сам по собі. А вогні світили якось неприродно; так буває, коли запалюєш їх у темному місці серед білого дня. І ще Люсі помітила, що навколо стало холодно, немов у підземеллі.

Скільки часу тривала та подорож у пітьму, ніхто сказати не міг. Лише скреготіння кочетів і плескіт води під веслами нагадували, що вони рухаються, а не стоять на місці. Едмунд, що виглядав на носі, міг розгледіти у воді лише віддзеркалення ліхтаря, але й воно здавалося сірим, а брижі по воді йшли низькі й важкі, мов неживі. Через деякий час усі, окрім веслярів, затремтіли від холоду.

Раптово звідкись (ніхто вже не скаже, звідки саме) долинув дикий розпачливий нелюдський крик, чи то кричала не людина, чи то голос її став від жаху не схожий на людський.

Каспіан не міг вичавити із себе ані слова, бо в роті йому пересохло, коли почувся голос Рипічипа, що в незвичній тиші здався усім іще голоснішим, аніж зазвичай:

– Хто зве? Хто то кличе? – пропищав він. – Якщо ти ворог, ми тебе не боїмося, а якщо друг, то нехай стережуться твої вороги!

– Рятуйте! – знову пролунав голос. – Згляньтесь! Навіть якщо ви мені усього лише ввижаєтеся, візьміть мене на борт, а потім хоч убийте! Тільки не лишайте мене в цьому жахливому місці!

– Де ви? – крикнув Каспіан. – Ми готові підняти вас на борт!

Донісся ще один зойк, тепер чи то радості, чи відчаю, та усі почули, що до них хтось пливе.

– Будьте готові витягнути його, – велів Каспіан матросам.

– Готові, ваша величносте! – відповіли ті та з’юрмилися коло лівого борту з линвами в руках; один із них витягнув руку зі смолоскипом якомога далі над водою. На тлі темної безодні з’явилося бліде, спотворене нелюдським жахом обличчя, і незабаром дванадцять дужих рук втягли незнайомця на палубу.

«До чого ж він здичавів!» – подумав про себе Едмунд. Незнайомець був ще не старим, але весь обріс сплутаним сивим волоссям. Його худе обличчя було змученим, а замість одягу тіло вкривало мокре лахміття. Та на лахміття ніхто не звертав уваги, бо насамперед усі помічали його очі – широко розкриті настільки, що не видно було навіть повік, вилуплені, немов йому з’явилася сама смерть. Щойно нога незнайомця торкнулася палуби, він заволав:

– Тікайте! Поспішайте! Розвертайте швидше корабля й тікайте! Веслуйте, що є сили, коли вам життя дороге! Забирайтеся подалі з цього проклятого місця!

– Опануйте себе! – зауважив йому Рипічип. – Та поясніть нам толком, у чому небезпека! І чому саме ми повинні тікати, бо тікати, вибачте, ми не звикли!

Незнайомець із жахом втупив очі в мишачого короля, котрого досі не помічав.

– Хай так, та тікати все одно доведеться, – не стихав він. – Тікайте геть з острова, де мари втілюються в яву.

– Не так уже це й погано! – вигукнув один із матросів. – Я саме мріяв про такий острів, де збуваються мрії. Мені давно кортіло одружитися з Ненсі. Здається, мені випадає нагода! Якщо пристанемо…

– А я зможу побачити Тома живим! – підхопив інший.

– Божевільні! – скрикнув незнайомець, гнівно тупаючи ногою. – Саме через такі примарні мрії я й потрапив сюди. Краще б я втопився чи взагалі не народився! Хіба ж ви не чули, що я сказав?! Тут справджуються мари, мари – розумієте? Не мрії, а сновидіння знаходять тут своє втілення!

На мить запала тиша, а потім усі поспіль, гримаючи латами, кинулися до головного люка і, зайнявши свої місця коло весел, щосили заходилися веслувати. Дриніан сам став до стерна, а боцман віддавав команди зі спритністю, якої раніше за ним не помічали. Усім не знадобилося багато часу, аби пригадати свої наймоторошніші сновидіння, жахіття, побачити які страхаєшся настільки, що чимдуж намагаєшся не заснути. А пригадавши, усі швидко усвідомили, чим загрожує їм острів, на якому збуваються не мрії, а мари.

Один Рипічип не зрушив із місця.

– Ваша величносте! – вигукнув він. – Невже ви схвалюєте цей заколот, цю малодушність? Це ж ніщо інше, як втеча!

– Веслуйте, веслуйте, веслуйте! – викрикував Каспіан. – Веслуйте, якщо хочете жити! Кажи, що завгодно, Рипічипе, але є речі, які не в змозі витримати жодна людина.

– Тоді моє щастя, що я не людина, – з гідністю вклонився Рипічип.

Люсі стояла на марсі й чула все, про що йшлося внизу. Раптом один із тих снів, які дівчинка завжди намагалася забути, згадався їй так яскраво, ніби вона тільки-но прокинулась. Так ось що чатувало на них там, на темному острові! На якусь мить вона зажадала спуститися на палубу до Едмунда й Каспіана, але потім отямилася. Адже, якщо сни оживуть, Едмунд і Каспіан самі можуть перетворитися на що-небудь жахливе, щойно вона до