Владислав Дніпровський - Як я провів літо, Владислав Дніпровський

— А як же… ви капітан і він капітан… — я спробував звести думки докупи.

— Хто капітан? Він? Хто тобі таке сказав? — здивувався чоловік.

— Так він мені посвідчення колись показав, — промимрив я.

— У нього тих посвідчень як гімна. Є на будь-яке звання, на будь-яке ім’я і, мабуть, на будь-яку службу чи організацію. І всі оригінали, не підробки, — махнув рукою сержант.

— То хто він такий? — чомусь прошепотів я.

— Наш керівник, — знизав плечима боєць. — Всі називають його Іван Петрович, та, очевидно, це ім’я не справжнє. Яке у нього звання, теж ніхто не знає, але я бачив, як генерали з ним розмовляють з великою повагою.

Сержант кілька секунд свердлив мене поглядом, несподівано плеснув у долоні й продовжив:

— Що ж, повернемося до набоїв. Ось тобі три пачки запалювальних, вони фабричні, і купити їх можна, якщо знати де. Ефективні проти живої і неживої сили. Робоча конячка кожного мисливця на нечисть. Тепер тримай дві пачки срібних набоїв. Гадаю, ти розумієш, судячи з сьогоднішніх подій, куди і в кого ними треба стріляти. Дуже ефективні проти вовкулак, непогано працюють проти вампірів і нежиті. І, нарешті, набої з холодної криці. Даю лише одну пачку, вони дуже дорогі, — він немов якийсь скарб додав останню пачку до купи. — Ефективні проти чарівників і магічних щитів.

— Що, прямо реально пробивають щит чарівника? — здивувався я, виявляється, і у простих смертних є засоби проти зарвавшогося мага.

— Ну як, пробивають, — зам’явся чоловік. — Дивлячись, що за чарівник і наскільки він сильний. Зазвичай ефективно, коли залпом з кількох стволів всадити. Тоді є ефект. А так, ну неприємності у нього будуть. До того ж, рани від холодної криці просто так не заживити, і, сама по собі, доки вона буде в тілі, дещо заважатиме йому чаклувати.

— А що це за холодна криця така? — я обережно зазирнув у коробку.

— Ну, це щось наче залізо, яке не бачило вогню. Якось його там обробляють, чи то електролізом, чи ще якось, — замислився сержант. — Коротше, я не металург і не хімік, це все, що можу сказати. Але матеріал цінний, не витрачай даремно.

— То може дасте ще й звичайні набої? — я вирішив трохи понахабніти. — Пристріляти зброю.

— Таке добро мені не шкода, — він кинув ще дві пачки на стіл. — Бери, тренуйся. Тільки в спеціально відведених місцях. Далі: було розпорядження видати еліксир зцілення. Видаю. П’єш біля мене. Мені за нього ще доповідну потім писати.

Він демонстративно зітхнув, дістав скляний флакончик зі сріблястою рідиною і, наче відриваючи від серця, протягнув мені:
— Пий.

— Це обов’язково? — я з підозрою покрутив в руках флакончик.

— Це гарна штука, не сумнівайся. І дорога. Підлікує тебе добряче, — забубонів чоловік. — Ти зараз на стимуляторі, скоро його дія пройде, і ти відчуєш всі свої рани. Без лікарні не обійдешся. А з еліксиром — відлежишся трохи, й усе.

Я кивнув і, не довго думаючи, залпом закинув у себе рідину. На смак було майже ніяке, як вода зі слабким присмаком м’яти. Відчуття також не змінилися. Мабуть, той самий стимулятор не давав відчути зміни.

Сержант трохи пом’явся і дав мені ще один флакончик, з блідо-зеленою рідиною.

— Я тут подумав, тримай ще бойовий еліксир. Його в нас повно, але використовуй обережно, тільки в скрутний час. На п’ятнадцять хвилин не будеш відчувати біль, збільшиться реакція, не матимеш втоми, кровотечі одразу будуть самі зупинятися, — розрекламував чоловік своє частування.

— А в чому підступ? — недовірливо спитав я. Судячи з усього, у сержанта снігу взимку не допросишся, а тут таке.

— Ну, п’ятнадцять хвилин побігаєш під ефектом, потім кілька годин все нормально. А потім накриває, — скривився боєць. — Накриває десь на дві доби. Побічна дія: загальна слабкість дуже сильна, діарея, тимчасова сліпота, кістки крутить, головний біль, кров з носа, волосся може випасти…

— Та на біса воно треба? — я спробував відкинути той флакон, немов гремучу змію, але сержант не дав і стиснув мою руку з флаконом.

— І на смак воно як лайно, — прошепотів він, зазираючи мені в очі. — Але повір моєму досвіду: іноді бувають такі ситуації, що ладен на все, аби вижити. І це не найгірший варіант, який додає шансів врятуватися у важкому бою.

— Дякую, — видихнув я. — Я вас зрозумів. А хто взагалі таке варить? Не можна було хоч якось допрацювати, зменшити побічні дії?

— Так це вже допрацьовано, — посміхнувся чоловік. — Взагалі, наші алхіміки варили дешеву отруту, і побічними діями якраз виявився отакий сплеск підсилень під час отруєння. Наші хлопці в безвиході під час бою додумалися випити його, вижили, і з того часу це наш народний еліксир. А гарні, м’які еліксири також є. Тільки для їх виготовлення потрібні рідкісні цінні інгредієнти, і лежать вони в сейфі. А щоб отримати дозвіл на їх використання, треба стільки паперів заповнити й стільки вислухати від керівництва, що краще вже вмерти.

— Складно у вас, — здивувався я, ховаючи флакон до кишені й складаючи коробки з набоями в пакет.

— Та ні, нормально. Звикнути треба, — знизав плечима сержант, потім потиснув мені руку і попрощався: — Бережи себе, боєць. У нас ще багато роботи. Всякої наволочі в світі ще повно.

— Ви також. Радий був познайомитися, — сказав я і вийшов з фургона.

Спецназ потроху роз’їхався. Люди в скафандрах ретельно привели до ладу подвір’я, і нічого вже не нагадувало про бійню, яка відбулася нещодавно.

Попри те, що бійці нічого, крім симпатії і вдячності, не викликали, до їх керівництва питання у мене залишились. Звісно, ми зробили добру справу: позбавили місто і країну від всілякої нечисті. Але ж можна було це зробити якось інакше. Іван Петрович отримав значно більше від усього цього, а від мене спробував відкупитися якимись дрібницями. Я відчував себе як якийсь використаний презерватив, який не викинули лише тому, що він ще знадобиться. І це було погане відчуття. Що б цей загадковий товстун не казав, але його рахунок переді мною досі не закрито.