Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

– Розумієш, рід Зоря у великій повазі у Вкрайгі. На правому березі Бистрічі він головує, на лівому сторожує, оберігає і наш край, і Кальдору від північних почвар. Тебе певно вчили, що песиголовців тоді, в час Великої навали сімейство Фарга героїчно перемогло?

Кого, коли й хто переміг Зоря, звісно, гадки не мала, але змушена була трохи ніяково кивнути. Повною дурепою все ж краще було не виставляти себе. Поки що ліпше все, що почує вкладати в голові. Хай там які, але все ж крихти інформації.

Старенька у відповідь презирливо фиркнула та рвучко піднялася з місця. Так рвучко, що Зоряна знову розгубилася від дикої невідповідності поважної сивини жвавості рухів. Наче не маючи сили сидіти на місці, жінка знову повернулася до скрині, щоб продовжити пошуки одягу для гості.

– Дурня! Тоді лише рід Зорі, стійкість степових вовків й допомогла вистояти! Та Іриней тоді ще зовсім молодим був. Талановитим, звісно, та молодим. Кляті лиси, варто було небезпеці відсунутися, обвели його круг пальця. Правити за справедливістю мали б ті, хто відстояв ті землі, а не ті, хто загруз у своїх інтригах!

Запал жінки був настільки яскравим, що Зоря ледь стримала бажання насунути ковдру ще й на голову. Ні, говорити з запалом, говорити полум’яно могла й вона. В неї серце не було льодяним, інколи й вона могла дати волю обуренню. Та за цими словами був не лише звук, а й дія.

Зачарована тим, що чула та бачила, Зоря знову занадто пізно відчула, як потягнуло холодом. Зреагувати довелося лише коли в хаті раптом пролунав голос. Незнайомий, та водночас дівчині здалося, що вона десь його вже чула.

– Тересо, ти знову згадуєш те, що давно вже минуло. Досить.

Здригнувшись, Зоря різко повернула голову. Чоловіка, котрий увійшов до будинку вона точно бачила. Так, у гарячковому маренні фантазій наділила його очима з дорогоцінного каменю та виглядом статуї, але це був він. Доволі високий чоловік з прохолодним поглядом жовтих очей, одягнений у світлий кожух. Лише згадку про волосся марення не спотворило, воно справді було сірим та нагадувало вовчу шерсть.

– Северине? – скинувшись, старенька розгублено сплеснула в долоні. – Ти сьогодні так рано, а в мене ж навіть нема чим почастувати ще!

– Я не до частування, хочу поговорити з твоєю гостею, – ввічливо, та все ж твердо відповів чоловік.

У відповідь жінка тільки гмикнула та похитала головою. Заперечувати, чи щось питати, як зазвичай любили робити деякі цікаві старенькі вона й не подумала, чим трохи навіть здивувала Зорю. Неначе в одній сивій бабці жила одночасно полум’яна дівчина, власне поважна пані та воїн, для якого наказ то перша та остання істина. Дівчина встигла лише кліпнути, як Тереса пов’язала хустку, натягла кожуха та вигулькнула на двір.

– Ото весь в діда. Іриней теж всюди ліз, всюди все йому треба було самому вирішувати… Аби зараз його не прив’язало до місця, до сьогодні б всюди сам бігав, таким і вовченя виростив.

Буркотіла жінка не голосно, але цілком чутно навіть для вуха Зорі. Втім Северин майстерно удавав, що він нічого не чує. Неспішно зняв кожуха, полишивши його на лаві та підхопив раніше не помічений Зорею табурет, щоб поставити його перед нею. Від стуку його ніжок дівчина мимоволі здригнулася. Щось їй не дуже подобалася така увага до неї. Ще більше не сподобалася, коли господиня покинула їх і в хати зависнула тиша.

Трохи напружена та густа, вона змушувала навіть дихати тихіше, не те, що ворушитися. Тієї ж мить Зоря відчула, як одночасно зачухався ніс та п’ятка, але мужньо стерпіла. Замість цього обережно підняла погляд до чоловіка і ледь не пірнула таки під ковдру.

Той дивився на неї прямо і прочитати, щось у його погляді було все так же важко.

– Почнемо спочатку. Моє ім’я, як вам вже сказали, Северин Зоря і ви з подругою мої гості. З вашої свідомості я зрозумів дещо, та хотів би почути від вас більш детальну розповідь. Потім я вирішу, що я зможу зробити для близьких до спадкоємців Фарги.

Знову зависнула тиша. Тиша розгублена, вона розлилася хатою, затопила голову Зорі. Думки розгублено принишкли, як миші під віником.

«Фарга? Тобто Ларис з Айяром… Щоб ви здохли, ви ще й принци! Ну звісно, на який чорт мені такі деталі! Симоно, тільки прокинься! Я тебе за такого кота в мішку придушу своїми руками!» – свідомість вибухнула обуреними думками.

З розмов компанії можна було зрозуміти, що чоловіки походять із забезпечених родин, але щоб настільки! Про клятий ритуал передбачення говорили виключно як про дивацтво окремої сім’ї, а не щось епохальне! А в тому, що те має якесь особливе значення саме для принців та країни вона вже не сумнівалася, згадуючи усі недомовки.

Згадуючи та знову впадаючи в самокритику:

«Дурепа, треба було трясти паскудників, щоб мені все аж до кольору панталон їх батечки розповіли! Господи, ну коли з мене виб’ють ту кляту наївність та довіру! Адже передчувала якесь гівно!»

Думки носилися по свідомості метушливим галопом і далеко не відразу те стадо вдалося бодай трохи осадити. І лише після того вдалося згадати, що вона не одна, а її співрозмовник зараз уважно дивиться на неї, та й не тільки дивиться! Від розуміння, що її думки не стали для нього таємницею, Зоряна на мить спохмурніла, зі стражданням закусила губу та все ж глухо застогнала, ховаючи обличчя в ковдрі.

– Повний капець…  

Надвечір мороз почав сильнішати. Сніг скрипів під підошвами чобіт, розсипався  легким білим пухом. Ще не злежаний, він  весь день кружляв у повітрі, здійнятий мінливим вітерцем. Той наскакував то зліва то справа і лише надвечір нарешті улігся. Вбрана срібним серпанком Золота запона степу дихала спокоєм.

Таким примарним та не частим останнього часу спокоєм.

Скинувши голову, чоловік склав руки за спиною. Замислений погляд жовтих очей піднявся до небес. На далекому чорному тлі вже починали спалахувати перші вогники. Ніч обіцяла бути темною, що цілком відповідало стану Северина.