Пола Маклейн - Леді Африка

— Блікі, любий, ти там і був саме для того, щоб виманити в нього гроші.

— Звичайно, але якщо чесно... Якщо зовсім-зовсім чесно, — він усміхнувся, — ці слони існують. Я бачив їх на фотографіях, убитими. І клієнт також бачив, але від тривалих блукань усяке може з людиною статися. Він ненавидів мене дедалі дужче; йому вже почало ввижатися, що я хочу вбити його, сонного. Одного дня він просто не витримав і припинив пошуки.

— І цілий місяць котові під хвіст? — вигукнула Кокі. — Ці люди щодалі поводяться все безглуздіше.

— Так, але водночас і стають дедалі багатшими, ось у чім річ. Гроші змушують думати, що все можна купити. З нами були п’ятдесят носіїв. Їм також потрібно було щось заплатити, і я вже почав думати, що той чоловік зовсім з глузду з’їхав і може відмовитися від розрахунку, коли настане час.

Він похитав головою.

— У всякому разі, коли ми поверталися назад, то помітили дещо дивне. На краю озера спав самотній слон, його голова лежала на величезному мурашнику, й він хропів, як скажений.

— Привид чотирибивневого, — здогадалася я.

— Навіть ще більше диво.

Блікс усміхнувся, і усмішка здалася мені надзвичайно привабливою.

— Трибивневий — єдиний у світі, наскільки мені відомо. Його лівий бивень роздвоївся, тобто з однієї заглибини, з одного кореня виткнулося два нарости. Це було щось дивовижне.

— Напевно, той чоловік був у захваті.

— Клієнт? Можна було б припустити, але ні. «Він покалічений» — сказав цей упертюх. Звісно ж, покалічений... можливо, якесь спадкове каліцтво. Але клієнтові було настільки гидко, що навіть не схотів того слона фотографувати.

— Ти жартуєш, — сказала Кокі.

— Ні. Саме так і було.

Він клацнув пальцями по своєму келиху, підвереджуючи цим власну думку.

— Вони жадають чогось надзвичайно дикого, але справжня природа жахає їх. Вона дуже непередбачувана.

— Що ж, сподіваюся, ти отримав платню, — сказала Кокі.

— Ще трохи й не отримав би, — засміявся він. — Але коли ми поверталися до міста, то не знати як заблукали, і в нас було обмаль води.

— Оце так, — розсміялася Кокі, — ти вмієш розповідати дивовижні історії, любий.

— Справді? Тоді я можу продовжити та розповісти ще безліч. Він багатозначно на неї глянув, і з того, як зустрілися їхні погляди, я зрозуміла: якщо вони досі не коханці, то незабаром ними стануть.

— Піду освіжуся, — сказала я.

— Пришли нам офіціанта, гаразд? Не хочу тут пересохнути.

— Доктор Тарві вислав новий рецепт? — спитала я. — Чи повторите старий?

— Ха, а вона мені подобається, — сказав Блікс. — Перспективна.

Я збиралася повернутися до «Істлі» непоміченою, але майже біля виходу побачила Джока, який прямував до мене зі скляним поглядом.

— Що ти робиш, Берил? — гаркнув він. — Я тебе скрізь шукаю.

— Я просто вийшла подихати свіжим повітрям. Що в цьому такого?

— Ми зараз у місті. Який, по-твоєму, в мене вигляд, коли я сиджу сам і чекаю, поки ти не знати де тиняєшся?

Він боляче схопив мене за руку.

— Я не зробила нічого поганого. Зрештою, це мій день.

Я спробувала вирватись, але помітила, що дехто з цікавістю на нас поглядає. Це додало мені хоробрості. Увага сторонніх, напевне, змусить його поступитися.

— Тихше, — попередив він. Але я вирішила, що з мене досить. Коли він знову потягнувся до моєї руки, я вирвалась і майже налетіла на Боя Лонга. Я його навіть не помітила.

Він швидко глянув на мене та на Джока, оцінюючи ситуацію, і поцікавився:

— У вас тут усе гаразд?

— Все чудово, чи не так, Берил? — звернувся до мене Джок.

Я ніколи його не кохала, це правда, але тепер навіть не могла пригадати, коли він мені подобався. Я була повністю виснажена фізично й морально.

— Іди спати.

Він пожирав мене поглядом. Напевне, був здивований моїм спротивом.

— Ти чув, що вона сказала, — мовив Бой. — Час по домівках.

— Це тебе не обходить.

Квадратна щелепа Джока смикнулася вбік. Рот перетворився на вузьку лінію.

— Твоя дружина на мене працює, тож, думаю, обходить.

Я була впевнена, що Джок на нього кинеться. Він був набагато вищий і міцніший, міг би впоратися з Боєм однією рукою, але щось усередині в нього клацнуло, й він передумав.

— Будь обережна, Берил, — крижаним тоном промовив він, не відвертаючи погляду від обличчя Боя. По тому розвернувся та пішов геть.

— Чудово, — сказав Бой, коли Джок пішов.

Я відчула неспокій у його голосі.

— Дякую, що заступився. Не хочеш випити? Мені б не завадило.

Ми пішли до бару по пляшку й келихи, а потім вийшли з ними на одну з нижніх веранд. За рогом рельєфної рожевої стіни я розгледіла майданчик для гри в крокет, де яскраво розфарбовані ключки лежали в траві, а кулі чекали на чийсь блискучий удар. Носії та коридорні в білих рукавичках сновигали туди-сюди з головних дверей і назад, але нас майже цілком укривала тінь.

— Ніколи не думала, що вийду заміж, — сказала я Бою, коли він налив кожному.

Віскі заспокійливо хлюпалося в невисоких келихах.

— Мені було б набагато краще самій.

— Ти не мусиш мені нічого пояснювати.

— У всякому разі не впевнена, що змогла б це зробити.

Поки ми кілька хвилин сиділи в тиші, я дивилася на його обличчя та руки. У напівтемряві вони здавалися сіруватими й плямистими від тіней, ласкавими з вигляду. Його сережка була єдиною світлою цяткою, мовби перехоплювала промінь з якогось іншого місця або часу.

— Я більше не намагаюся зрозуміти людей, — сказав він. — У коней та овець набагато більше цього клятого глузду.

Я кивнула. Завжди думала так само.

— Вважаєш мене зовсім дурною через те, що обрала цей шлях? Стати тренером, я маю на увазі...

Він похитав головою.

— Ти намагаєшся вдавати невразливу, і це має сенс. Жінці завжди доводиться працювати вдвічі більше заради кожної дрібниці. Не впевнений, що зміг би так само.

Він підпалив цигарку та затягнувся, її кінчик спалахнув червоним у темряві. Бой випустив дим та глянув на мене:

— Насправді, я думаю, що ти доволі хоробра.

Хоробра? Сподіваюся, так. Я поглянула на нього, на грубі браслети зі слонового бивня, на кістяний підвісок, що звисав із