Любомир Андрійович Дереш - Спустошення

дружину, яка була її прототипом. Пам’ятаєте, вся ця історія з Харрі, дружиною головного героя? Зараз я наче ступаю на якусь нову територію. І я не зовсім розумію, хто всі ці персонажі. Для чого вони. Я наче... наче дивлюся дуже правдивий сон, який затягує мене в павутину нових стосунків... Напевне, свобода — це хороше слово для цього стану... І він дуже лячний... Я достеменно відчуваю, як від кожного мого кроку формується те чи інше моє майбутнє — немовби бачу ці коридори варіантів. І мені, правду кажучи, дуже лячно пропустити власний. Той, який мій. І, знову ж таки, котрий є моїм? Найкомфортніший? Чи може, той, який мене буде чомусь вчити? І як дізнатися, котрий з них і є тим одним, який мені вибрати? На основі чого мені вибирати? Якщо це спонтанний вибір, то чому цей, а не інший? А якщо кидати монетку — то чому я маю ставати заручником випадку? І звідки приходять оцінки, що та чи інша доля є, зрештою, моєю, найкращою, «сродною», якщо бажаєте?

— Не те, щоб я добре розумів, про що ви, — сказав Аркадій. — Та мені здається, що до вас уже стикалися з цією проблемою. У «Дао-де-Цзин» згадується щось на зразок того, що стати цілим може той, хто дозволяє собі бути поділеним на шматки, а здобуває все той, хто відпускає все. Але це трохи вище мого рівня розуміння. Можливо, ви сам краще розберетеся, якщо перечитаєте. Проте мені здається, ви переживаєте за щось більше ніж за вдало обрану долю.

— Скажіть, Аркадію, ви вірите, що історія рухається ривками? Що в ній є неоднорідності і, можливо, відхилення від першопочаткової траєкторії? Ви вірите в призначення?

— Гадаю, історія — це щось як протокол наших непорозумінь, — відказав Аркадій. — Це радше фіксація людських слабкостей, а не перемог. Хоча з погляду естетики весь цей крах людських сподівань — красивий з вигляду.

— Ви вважаєте, що в основі лежить хаос? Але я не знаю, як агностицизм може примирити красу і відчай.

— Мені здається, єдиною мовою, яка може щось пояснити про цей світ, є мова поезії. Поезія алогічна.

— Я завжди гадав, поезія — це для сентиментальних.

Аркадій усміхнувся.

— Поезія — це не рими. Поезія має народитися, перш ніж про неї можна буде щось сказати. Колись я був дуже зухвалим молодим чоловіком. Я був упевнений, що все розумію, розумію, що таке справедливість, що таке гідність і обов’язок. І намагався діяти так, щоб цю саму гідність і справедливість утверджувати. Та коли трохи попрацював у прокуратурі, я відчув, що моє розуміння не співпадає з розуміннями світу. І я довго намагався второпати, чому все не так, як я уявив і помріяв. Чому речі стаються. Чому існує невідворотність. І як можна жити і не покінчити з собою у світі, де ця невідворотність існує. Де, власне, невідворотність виконує головну роль. В якийсь момент я вже навіть був готовий зробити цей крок, майже як ви, — мав табельну зброю і, в принципі, вже примірявся, як це — коли спускаєш гачок і влучаєш собі в скроню. А потім зрозумів, що не там шукаю сенс. Що він — не в справедливості і не в гідності, хоча без них він не можливий. Моя думка далі не линула — просто не мала куди прагнути. І коли я збагнув, що дійшов до межі мислення, зрозумів навіщо існує поезія. Вона починається там, де закінчуються звичайні слова. Там, де закінчується логіка і аргументи. І в ній я знайшов виправдання для невідворотності світу і для самого себе, для того, щоб жити, не натискаючи гачок на пістолеті. І тоді все стало на місця. Я зрозумів, що між мною і невідворотністю цього світу існує певна шпарина, місце для свободи. Світ все одно рано чи пізно візьме гору, та перш ніж це станеться, є якийсь люф. І я зрозумів, що цей люф — це і є чиста поезія. Це і є безсмертя.

* * *

Я знайшов Смирну на Подолі разом з її подружкою Лесею Ковальчук, з якою вони сиділи на веранді «КофеХауз», пили молочно-кавові шейки і курили сигарети, ведучи свої милі, схожі на яскраві бусини — не пов’язані нічим, зате нанизані на одну нитку, — дівчачі розмови. Смирна гарна у жакетикові й картузі, схожа на Гавроша, і вигляд у неї посвіжілий — значно кращий, ніж те, якою я її застав кілька днів тому. На її устах грала усмішка, і вся вона світилася. Смирна погарнішала, от у чому справа, і її дешева біжутерія робила її дивовижно юною, робила її усмішку безхитрісною, невинною.

— Привіт, Лесю, — привітався я і присів до них на хвилину.

— Як у тебе справи? — поцікавилася Смирна і ми на секунду сплели руки під столом, так щоб не бачила Леся.

— Зустрічався зі своїм старим другом. Говорили про поезію, — криво посміхнувся я. — І про безсмертя.

Леся смішна. Точніше — потішна. Вона жвава, на Федорові два слова вона видавала одразу десять, крізь великі окуляри дивилася на нього наполовину зі страхом, наполовину — з іскрою смішинки. Зі смішним мультяшним каре вона нагадувала цукеркову дівчинку з картинки — з великими очима і такою ж великою головою, маленькими губками і тоненькими ручками на крихітному тільці.

У машині Федір включив дівчатам легку музику, Смирна сиділа поруч, і їхні з Федором руки торкнулися на мить, щоб іще раз відчути одне одного, а Леся все розповідала, наче допитуючись чи то у Федора, чи то у Смирни, що ж їй краще робити зі своїм безтолковим Женькою, і як їй бути з Андрюшою, який теж, в принципі, партія нічого.

Неділя була останнім днем театрального фестивалю. Вони влилися в натовп відвідувачів кіностудії й на хвилину розгубилися, не знаючи куди рушити в такому різноманітті подій, окрім як за людським потоком. Однак Леся, швидко взявши на себе цю задачу, одразу ж впіймала якогось юнака і стала витягувати з нього всю потрібну інформацію, накручуючи на палець свої кучері і складаючи дивовижно губки. За хвилину спілкування Лесі з юнаком вони вже знали, що найцікавіше зараз відбувалося не тут, у сквоті, а на концертній сцені — там ішов живий виступ учасників київського TEDx.

На конференції в ангарі — купа народу, протиснутися практично неможливо. На сцені вже виступав молодий чувачок із борідкою і мікрофоном у руці.

— Слухай, я його знаю. Це Слава Жуковський, — сказала йому Смирна. — Вони з Віктором у Психоінженерній гімназії займаються. Пам’ятаєш, я тобі про Віктора Чижа розповідала?

Федір кивнув