Колм Тойбін - Майстер

депресію, що тривала кілька наступних місяців, свою малорухомість, згадав, що не бачився з Мінні, але знав усе, що з нею відбувається від матері, котру дуже цікавили чужі хвороби, а особливо, дівчат на порі. Тепер його мати сприймала хворобу Мінні серйозно.

Генрі спробував пригадати, коли Джон Ґрей уперше розказав про довгі листи, що йому писала Мінні. Ґрей вважав їх, як він казав, важкими, дещо збентежливими, конфіденційними та гарячковими. Однак він відповідав на них, і Мінні писала до нього знов і знов увесь останній рік свого життя. В одному з тих листів були слова, що їх процитував Ґрей, які тепер, мабуть, важили для Генрі більше, ніж для когось іншого, більше, ніж усе написане ним за всі роки, більше, ніж узагалі все написане у світі. Її слова не йшли з голови, тож промовляння їх зараз, шепотіння в нічній тиші створювало ілюзію живої присутності Мінні. Ті слова являли собою лише одне речення. Мінні колись написала: «Мусите сказати мені те, що на вашу думку є беззаперечною правдою». Генрі подумав, що, коли вона була живою та щасливою, хотіла цього не менше, ніж у дні конання, але тільки хвороба та розуміння того, що часу лишилось обмаль, змусили її так чітко й вимогливо сформулювати бажання всього свого життя. «Мусите сказати мені те, що на вашу думку є беззаперечною правдою». Ці слова звучали в його голові, наче промовлені мелодійним голосом Мінні, і, сидячи на темній терасі, Генрі міркував, що б відповів, якби вона написала ці слова йому.

Генрі запитував у самого себе, чи не могла суперечність між енергійністю її особистості, явною оригінальністю її амбіцій і довколишньою банальністю та нудною нужденністю буття применшити її бажання жити. Він відчув це досить гостро, коли сестри Мінні повиходили заміж не з кохання, а з прагматичних причин, і вона опинилася під патронажем їхніх чоловіків саме тоді, коли легені її почали кривавитись, а здоров’я погіршилось. Пригадалося, як він бачився з Мінні востаннє у Нью-Йорку, за два дні до того, як уперше відплив до Європи сам; він тоді з усіх сил намагався приховати своє хвилювання та радісне очікування цієї події. Було вирішено, що Мінні теж треба подорожувати морем і що Генрі чинить препаскудно, відпливаючи без неї. Попри те, що вона хворіла і заздрила, година, проведена разом, минула весело та непомітно. Вони говорили про те, що наступної зими зустрінуться в Римі, про те, що Генрі робитиме в Лондоні, кого там побачить, куди піде. Заздрість Мінні зробилася явною лише тоді, коли він обмовився, що, можливо, зробить візит місіс Люїс — її обожнюваній Джордж Еліот. Мінні похитала головою та розсміялася, визнаючи що страшенно ревнує.

Їм обом було відомо про хворобу і про те, що Мінні не одужає, тож про це навіть і не йшлося. Але, уже збираючись іти від неї, Генрі запитав, як вона спить.

— Сон,— відповіла вона,— я зовсім не сплю. Кинула цю дурну звичку.

А потім Мінні розсміялася, так вільно та сміливо, й усміхнулася до нього так щиро, що в тій усмішці не можна було розпізнати нічого робленого чи неприродного. А потім вона його залишила.

В Англії під час свого візиту до місіс Люїс, коли він за домовленістю, влаштованою через друга сім’ї, одного недільного пополудня прийшов на Північний берег, Генрі уявляв Мінні із собою поряд, як вона ставить питання, що їх у її колі ніхто не наважився б поставити, але відповіді на які хотіли б отримати всі. Він майже чув, як благоговійно звучить її голос у кімнаті, потроху набуваючи звичної мелодійності. Прощаючись, він уявив, що Мінні стоїть поруч із ним, що романістка її помітила, з почуттям теплоти та приязні потиснула їй руку і запросила приходити ще. У листі до Мінні Генрі спробував описати місіс Люїс: її акцент, спокійну суворість очей, дивну непривабливість обличчя, суміш проникливості й доброзичливості, гідність і важкий характер, граційність і граничну байдужість. Однак про неї було легше писати батькові, бо писати Мінні тепер було все одно, що писати привиду.

МІННІ ПОМЕРЛА В БЕРЕЗНІ, через рік після їхньої останньої зустрічі. Він і досі був в Англії. Генрі відчув, що молодість його скінчилась, адже найжахливішим із того, що могло статися з Мінні, була її смерть. Вона віддала б усе, щоб тільки залишитися жити. Упродовж наступних років він часто хотів знати, що подумала б Мінні про його оповідання і книги та про те, що він зробив зі своїм життям. Те саме почуття величезної втрати було й у Ґрея, і у Холмса, і навіть у Вільяма. Усі вони, надто амбітні та самозакохані, часто цікавилися, що б подумала чи сказала про них Мінні. Генрі ж міркував іще і про те, яке життя могло на неї чекати та як її невгамовна вдача впоралася б із різноманітними випробуваннями, що їх світ неминучо підкинув би Мінні в намаганні її приборкати. Утіхою ж було те, що Генрі знав її, як ніхто інший, і що біль утрати є лише справедливою платою за можливість бути молодим із нею поруч. Генрі подумав, що прожите назавжди лишається з нами й образ Мінні постійно житиме в ньому, буде мірилом, своєрідним еталоном яскравої неповторності та супокою.

Було б неправдою сказати, що Мінні Темпл не йшла йому з голови протягом усіх подальших років; радше він сам не відпускав думок про неї. Генрі вичакловував її присутність буквально скрізь, коли повернувся в дім своїх батьків і потім, коли подорожував Францією та Італією. Вона оживала серед тіней величних соборів, делікатна та граційна, по-дитячому допитлива та готова чудуватися кожним елементом мистецтва, що потрапляв їй на очі, а потім здатна знайти слова, які точно відповідають моменту, що зроблять її новий чуттєвий досвід іще багатшим і глибшим.

Невдовзі після її смерті він написав оповідання «Мандрівні супутники», в якому Вільям, котрий подорожував із Німеччини до Італії, випадково зустрів її в міланському соборі, уперше побачивши перед «Таємною вечерею» Леонардо. Генрі із задоволенням описував її білу з фіолетовою підкладкою парасольку, тихе задоволення й наскрізну інтелігентність її рухів, її голос і погляди. Тепер, коли Мінні померла, він міг творити її долю, дати їй досвід, який вона б хотіла отримати, додавши драматичності життю, що так несправедливо було обірвано. Він намагався вгадати, чи й інші письменники робили те саме, чи Готорн або Джордж Еліот своїм пером оживляли мертвих, днями й ночами працюючи, мов чаклуни чи алхіміки, щоб побороти фатум і