Мора Мюррей - Шепіт забутих доріг, Мора Мюррей

Мене знову охопила злість. Ми їм нічого не зробили! Захотілося кинути їм у вікно камінь, зламати хвіртку, щось зруйнувати і розтрощити. Однак замість цього я лише міцніше стиснула кермо. 

- Нам ще треба продуктів купити, - ззаду почувся тихий голос Аліси. У мене одразу ж защемило серце від її розгубленого, печального тону. 

Ми зайшли в магазин. За прилавком стояла все та ж продавчиня-гусінь, яка посміхнулася нам так, ніби ми були старими знайомими. “Що, цього разу без мами, дівчата?”. Я змогла тільки кивнути, міцніше стискаючи руку Аліси. 

Від неї пахло потом і пивом, вона була така жива і безтурботна, що мене це почало дратувати. Моя мама невідомо де, а продавчиня вся така весела, так і сяє золотими зубами на весь магазин. А якщо я ще й розкажу про свою біду, то викине нас з магазину, як непотріб… 

Стараючись з усіх сил зберігати спокій, я почала підраховувати в умі витрати, сосиски, хліб, моток червоної стрічки, десять коробок сірників, решти ще вистачало на овочі. І тут я помітила хіпі-сарафанчик, в якому пішла наша мама. 

- Скільки коштує сарафан? - вирвалось у мене. 

- Що, сподобався? Так твого розміру, дитинко, немає. - сплеснула вона руками, сміючись. Все її тіло заколихалось в такт цьому сміху. 

- І все ж дайте найменший розмір. 

- Найменший розмір! - передражнила вона мене. - То ж твоя мамка його і купила, попроси у неї поганяти. Лишились такі як на мене. 

Вона з любов’ю пригладила свої округлі боки, явно схвалюючи свій великий розмір. На товстих пальцях блищали перстні з великим камінням. У неї, очевидно, був гарний настрій. А чому б і ні? У неї ніхто не крав маму. Звісно я розуміла, що вона зовсім не хотіла мене образити. Мене просто дратували її веселощі, засалений фартух, золоті зуби, та голосний сміх. 

Тут в магазин зайшла якась жінка, очевидно місцева, і продавчиня одразу ж переключила всю свою увагу на неї. Я сухо попрощалась, передаючи пакет Алісі, і вийшла з магазину так і не отримавши відповіді. Аліса зручно всілась на багажник з пакетом, і ми відправились назад в Сирі Дороги, виміщаючи зло, сильніше натискаючи на педалі велосипеда. 

Нікому не було до нас діла. Ніхто нам не допоможе. 

Я зупинилась на краю села, оглядаючись на будинки, в яких вирувало життя. Раніше я не помічала, що соковита трава, по обидва боки дороги до лісу йшла квадратами. Ніби Смоляне відділялося від лісу, від Сирих Доріг, жертвуючи землею заради власної безпеки та спокою. Проклятою землею.