Анатолій Григорович Михайленко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88

причесав п’ятірнею злипле від поту волосся. Його обличчя було делікатне й сполохане, він ніби просив не брати його більш на кпини. Показав бронзову кокарду з орлом.

— Коли два роки тому ви йшли на Берлін, — пояснив хлопець, — то якийсь солдат загубив. А я підібрав.

— І карабіна теж він загубив? — не переставав кепкувати Корба.

— Ні… — розсміявся горбатий. — Це з тутешнього відділення.

Поки міліціонер розповідав, тією самою дорогою, що й він, шкандибав гнідий кінь. Його вуха то з’являлися, то зникали за плотом, але лише тоді, коли кінь зайшов у ворота й став перед кузнею, всі побачили, який він старий і заїжджений. На правому оці мав більмо, голову тримав криво, аби бачити дорогу лівим оком. У ритмі його повільної ходи вителенькував мідний дзвіночок, причеплений до налобника. Не звертаючи ні на кого уваги, кінь попростував до горбатого, зупинився, тицьнув лобом і нетерпляче заворушив губами.

Міліціонер ніби засоромився цієї фамільярності, поспішно добув з кишені окраєць хліба, а потім відіпхнув Гнідого, який з гідністю відійшов до плоту, де серед іржавого залізяччя росло лободиння.

— Я навіть хотів вступити до робітничої партії, але секретар вирішив так: мовляв, міліція — це одна справа, а партія — інша. Щоб люди не казали, ніби до партії навіть горбатих приймають.

— Сідайте, — запросив Шеф гостя. — Як до вас звертатися: громадянине чи товаришу міліціонер?

Молотобоєць не витримав і розсміявся:

— До нього? Глина.[5] За окупації в цегельні працював, а тепер на органі в костьолі грає…

Коваль нетерпляче застукав молоточком, аби перервати ту балачку.

— Його всі так називають, — стояв на своєму помічник, потім повернувся до кузні й схопив молот.

Засопів міх, задзвеніло ковадло.

— Можна називати мене й Глиною, — дозволив міліціонер, сідаючи. — Не прізвисько важить, а те, що в людині. Надовго тут лишитесь? — звернувся не до когось конкретного, а до всіх чотирьох одразу.

— Свічки готові? — запитав у Суворого Корба, вкручуючи карбюратор.

— Зараз будуть. Останню чищу, — відповів взводний і запитав міліціонера: — Хто це з ринку двома автомашинами від’їжджав?

— Влада, — не дуже охоче відповів Глина й одразу додав на виправдання: -

Нерозумно було б тут сьогодні на ніч лишатися.

— Ваш секретар теж… ф’ю-ю-ють? — свиснув Корба й махнув рукою.

— Мій?

— Ну, той, що не приймає горбатих до партії.

— Ні. Того Гак застрелив минулої осені під час першого розподілу землі. В цьому місті чотирьох убили: двох — німці, а двох — свої.

— І ти на ніч лишаєшся за владу? — спитав Шеф.

— Я тутешній, — пояснив міліціонер, але, відчувши, що то слабкий аргумент, додав:

— Розумієте, відтоді як органіст подався до Гака в банду, я граю в костьолі, бо більше нікому… А хтось же повинен лишатись.

Ще раз ударив молот, і в кузні запала тиша.

— Як докінчите, то лишіть струмент, а кузню — на засув, — мовив коваль, збираючись іти.

Він глянув на свого помічника, який, може, й хотів би погомоніти з солдатами, але боявся майстра й, хоч і знехотя, також пішов за ним.

Рудий кіт на підвіконні потягнувся й повернув мордочку до середини кімнати. Незабаром з’явилося бліде обличчя дівчини, обрамлене чорним розпущеним волоссям, і її голі плечі. У піднятій руці вона тримала сукню кольору весняного неба, оглядала її в промінні сонця, повертаючи так і сяк, а потім, ніби здогадавшись, що хтось може її побачити, злякано сахнулася.

Граф незрушно дивився на неї, лише обличчя його стало незвично серйозне, бо він уже кілька хвилин з дедалі більшим напруженням дослухався до слів міліціонера:

— А чому ти кажеш, що нерозумно лишатися тут на ніч? — Граф підступив на крок. -

Що має відбутися сьогодні вночі?

— Не будь дурним! — Корба знизав плечима. — Яке твоє діло?

Міліціонер посміхнувся, ніби вибачаючись, і розтулив був рота, щоб відповісти, коли знову вдарив дзвін.

Всі мов по команді обернулися до дзвіниці костьола. Кінь теж підвів голову, а міліціонер устав з ящика, хоча навряд чи з подиву, бо він був місцевий і мав знати, що все це означає.

За парканом на порожній вуличці з’явилася раптом, як уві сні, пара: гарна дівчина у фаті, в білій, аж до землі сукні, й стрункий офіцер у застебнутому під горло мундирі, кашкеті та блискучих чоботях. Він вів її під руку серединою грубо вимощеної бруківки. Обоє ступали обережно, вона — щоб не зламати високих підборів, а він — ніби побоюючись, що від непевного кроку йому стане боляче.

Містечко було брудне, якесь гниле й затхле, після війни його ще ніхто не підмітав, і та пара здавалася на його тлі маревом, чудовою картинкою, що випала з чарівної книжки на запльовану підлогу. Всі дивилися мов зачаровані, намагаючись жодним рухом не сполохати це неземне видиво.

Дивилися на одне, але кожен бачив інше: Шеф — бездоганний мундир, орденські планки, брак двох пальців на лівій руці, Суворий — ясні й закохані обличчя;

Корба — круглі дівочі стегна, обтягнені сукнею, а Граф — груди в глибокому декольте, гладенькі, як оксамитові персики, а поруч — сіру, облізлу стіну, подзьобану кулями до криваво-червоної цегли.

— Вони сьогодні беруть шлюб, — відповів міліціонер на німе запитання Графа та інших солдатів.

Дзвін ударив ще двічі — й замовк. І не було б дивно, якби по тих ударах молоді зникли, розтанули в сонячних променях, але вони й далі неспішно пливли вулицею, стукаючи то у вікна, то в двері, кланяючись невидимим людям, і, як можна було здогадатися з рухів, запрошували на весілля.

Усе це діялося ніби в кіно чи театрі, створеному чиєюсь могутньою уявою, але якось нікому не спадало на думку спитати, чому все відбувається саме так; люди звикли на війні бачити не менш дивні речі, тож тільки дивились уважно й слухали, як міліціонер спокійно веде далі:

— За окупації до Марини ходило двоє. Зарані попереджали, коли будуть, і такої ночі ніхто, жоден жандарм не виходив з відділення, ніхто нічого не чув і не бачив. А вони поп’ють, потанцюють, а над ранок вертають до лісу… Коли прийшла народна влада, зброю в них обох забрали. То один пішов до вас, а другий — у гори… Марина спочатку ніби більше була прихильна до того, що ближче, але потім обрала пораненого на фронті. Але Гак її попередив, щоб нікого з партійних не було, бо прийде потанцювати на весіллі.

Можна було тільки вдавати, ніби вони не зрозуміли, що насправді приховувалося в словах “потанцювати на весіллі”.

— Прийде й піде, — несподівано промовив Граф. — Може, нічого й не той…