Умберто Еко - Таємниче полум'я цариці Лоани

прислухалися ж не лише до достовірних фактів, але й до чуток. Тож пліткували, що по смерті чоловіка (бозна, може, й до неї) у Клари були фіґлі-міґлі з Брамсом. Нумо, гляньмо на дати («Мелці», як Дельфійський оракул, прямо не каже, але й не приховує: він натякає). Коли Роберт помирає, жінці заледве виповнилося тридцять сім, і вона приречена на самотнє животіння ще на сорок років. То що ж мала робити приваблива і талановита піаністка стільки часу? Клара ввійшла в історію як удовиця, і словник «Мелці» це закарбував. Але як я дізнався, що трапилося з Кларою пізніше? Чи не ця енциклопедія спонукала мене до дослідження життя тієї «вдовиці»? Хтозна, скільки нових слів я пізнав завдяки ось цьому словничкові. Чому ж досі з моєї пам’яті з кришталево прозорою точністю, навіть попри увесь цей шарварок у моїй голові, виринають дані штибу того, що столицею Мадагаскару є Антананаріву?

Саме з цієї книги я пізнав слова й терміни, що більше скидалися на магічні замовляння: белзуїн, приподоблюватися, підлабузництво, рогата гадюка, уярмлений, догматика, галицизм, кишеньковий краб, свічадо, неприпущенний, брудота, словникарство, дитинець, попасище, фурункульозний, лада, кривоприсяжник, очепа, Адраст, Аллоброґі, Річчу, Кафірістан, Донґола, Ашурбаніпал, Філопатр...

Я гортав сторінки атласів. Декотрі з них були старезні, укладені ще до Першої світової. Африка на них була сіро-блакитного кольору, а подекуди там були підписані німецькі колонії. Певно, за своє життя я частенько унаджувався досліджувати старі атласи. Але хіба не я недавно продав Ортеліуса? Але на цих географічних картах кожне слово видавалося до болю знайомим, майже рідним, немов саме звідси починався шлях до інших, не менш небайдужих мені слів. Але що ж спільного між моїм дитинством і Німецькою Східною Африкою чи Нідерландською Індією, а тим паче із Занзібаром? Але хай там як, тут, у Соларі, кожне слово було зачіпкою до іншого. Чи пройду я цим ланцюжком до останнього, надважливого слова? І що це буде за слово? Може, «Я»?

Повернувшись знову до своєї кімнати, одне я знав напевне: в італійсько-латинському словничку Кампаніні—Карбоні слово «merda», безсумнівно, не згадувалось. А цікаво, як латиною буде «лайно»? Бо ж не горлав Нерон, гахнувши собі молотком по пальцях: «Який артист гине!». Певно, в дитинстві це було неабиякою проблемою, і загальна освіта не допомагала її розв’язати. Тому я й звертався за поміччю до нешкільних словників. У «Мелці» є «лайно» й усі спільнокореневі слівця, як-от merdaio, merdaiuolo, merdocco. «Мердокко — компрес, що накладається для видалення волосся, особливо в єврейській традиції». «Але ж і волохаті ті євреї», — напевно, думав я, прочитавши таке. І раптом мене неначе громом ударило, і я почув: «А в словнику, який я знайшов удома, написано, що потіпанка — це жінка, яка торгує сама по собі». Це котрийсь із моїх шкільних однолітків десь відкопав словник, у якому було те, чого в моєму «Мелці» точно не знайдеш. Він краєм вуха почув заборонене слово, вимовлене наполовину говіркою (певно, «потіпанка»). Ох, як довго бентежило мене оте «торгує сама по собі». Але що ж такого поганого, якщо жінка торгує без розпорядника чи, скажімо, бухгалтера? Звісно, у чванливому словнику насправді написано, що потіпанка — це жінка, яка торгує собою, але мій інформатор подумки розтлумачив це невідоме слово в єдиний доступний йому спосіб, який знав, і про що чув у власному домі: «А поглянь-но на ту потіпанку, все вона торгує по собі».

Хоч би виринуло з пам’яті яке місце чи образ однокласника. Але ні, немов існували лише фрази, словосполучення, які я десь колись вичитав. Безпочуттєве Flatus vocis[142].

Книжки у червоних палітурках навряд чи були моїми. Ймовірно, вони мені перепали від діда або дядько з тіткою принесли їх до моєї кімнати, як то кажуть, задля годиться. Це було все зібрання Жуля Верна з колекції «Хетзель», у червоній обкладинці із золотим обрізом, розмальоване із золотавим тисненням на палітурці й корінцях. Імовірно, саме на цих книжках я вчився французької, і тому я з насолодою кинувся на найнезабутніші моменти: Нед Ленд дивиться в ілюмінатор «Наутілуса» на величезного спрута, повітроплавальний апарат Робура-Завойовника, розцяцькований технологічним начинням, повітряна куля, що падає на Таємничий острів («Ми підіймаємося?» — «Ні, навпаки, ми опускаємося! Ба навіть гірше, пане Сайресе, ми падаємо!»), величезний снаряд, націлений на Місяць, Гроти в центрі Землі, Керабан та впертюх Мішель Строґофф...

Хтозна, скільки ночей я не спав через ті картинки, що повсякчас поставали на темному тлі, сповнені білуватих прогалин, накреслені непевними чорними штрихами. Світ, де немає хроматичних зон, однорідне тло, де є лише графіка, дряпання, штрихи, сліпучі полиски там, де відсутнє штрихування. Світ очима тварин, такий, яким сприймає його ’їхня сітківка. Можливо, саме так бачать навколишній світ воли, собаки чи ящірки. Світ, що можна підгледіти крізь вузесенькі шпарини жалюзі. Через ці оферти я вступав у чорно-білий світ художніх вигадок, потім відводив очі від книги і, поранений палючим сонячним промінням, знову тікав у глиб книжок, немов морське створіння, що занурюється у підводну глибочінь, де більше неможливо розрізнити барви світу. Цікаво, чи вже відзняли кольорові фільми за творами Жуля Верна? Що ж стане з вернівським світом без гравіювань, без розтушувань, які пропускають світло лише там, де гравіювальник залишив жолобки чи, навпаки, опуклості?

Дід носив оправляти й інші книги цих часів, але над усе піклувався про потерті ілюстровані обкладинки «Собору Паризької Богоматері», «Графа Монте-Крісто», «Трьох мушкетерів» та інших шедевральних творів масового романтизму.

А ось дві книги «Капітан Сатана» видавництва «Сонцоньо» італійською та французькою мовами (в оригіналі «Les ravageurs de la mer» — «Морські грабіжники») Жаколіо. Ілюстрації цілком тотожні, бозна, якою мовою я читав цю книжку. Хоча достеменно знав, що десь там є дві невимовно жахливі сцени. В одній з них лихий Надод одним ударом сокирою розрубує голову доброго Гаральда, а потім убиває ще і його сина Олафа; а на іншій Ґуттор, кат, хапає голову лиходія Надода і стискає її своїми дужими руками, аж поки мозок бідолашного не прискає до стелі. І в обох, у жертви і в ката, очі майже вилазять з орбіт.

Переважна більшість подій розгортається в укритих кригою морях, огорнених завісою північного туману. Небо має перламутровий відтінок, хоча на тлі білосніжної криги видається туманно-каламутним. Завіса сірих випарів помалу відступала, втрачаючи свій сіруватий відтінок, поволі перетворюючись на густо-молочну, вода стала надзвичайно гарячою...