Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

Ось тут почались жахіття. Вона розповіла, що нікого не знайшла, багаття було холодним, а в будиночку з травами тхнуло гниллям. Дівчина пішла до струмочку, та побачила що він повністю висох. Саме там вона почула рись, яка потім побігла за дівчиною. Вона неймовірно злякалась, схопила лук та стріли, спробувала вилізти на дерево та поранити хижака. Дівчину врятував град, саме від нього вона й заховалась в будиночку, де втратила свідомість.

Діти сиділи тихо та слухали. Як тільки Мілана закінчила, Іван витягнувся та присвиснув. Історія була зрозумілою але неймовірною. Це було не можливо, адже весь час діти були в таборі, вони не покидали галявину. Іван прочистив горло та розповів їх версію. Тепер була черга Мілани свиснути від здивування. Більше всього, дівчину здивувало те, що знайшли її одразу після того як закінчився град.

- Звучить неймовірно, - сказала Мілана, - але таке враження, наче я потрапила в інший світ. Він темний, як в сутінках наче. В ньому нікого немає, крім, - дівчина хотіла сказати «олень», але згадала своє рішення, - крім мене. – додала вона.

Деякий час Іван та Мар’яна сиділи мовчки, задумавшись про щось. Мілані теж не було, що додати. Так розмова про той дивний день закінчилась. Підійшла Ліза та ляснула в долоні. Вона чула історію Мілани, але хотіла розрядити ситуацію.

- Коли ми підемо до велетня-дуба? – спитала руда дівчина, - нам треба подивитись, що там відбувається.

- Мені здається, що там можуть бути інші діти, - сказала Мілана, - це ж можливо?

- Можливо, звичайно, - сказав Іван, - але я сумніваюсь, що вони знають більше нас.

- Нам дійсно потрібно дійти до велетенського дерева, - впевнено сказала Мілана, - поки це єдина зачіпка, яку я бачу. Ми не маємо опускати руки.

Коли Мілана сказала останнє, подивилась на дітей, що підійшли до вогнища. В очах багатьох з них, вона побачила пустоту. Було враження, наче вони й не хочуть шукати вихід з лісу. Це здалось на мить, але дуже засмутило дівчину. «Як це може бути можливим? Як діти забули про батьків, друзів?» - подумала вона, але не сказала вголос. Мілана пообіцяла собі розібратись в цьому, поговорити з усіма. Не може бути, що діти опустили руки. Аня?

Мілана швидко знайшла подругу поглядом. Дівчина побачила Мілану та опустила очі, наче ховаючись від неї та від тих слів, що тільки що пролунали. «Це неймовірно!» - обурилась Мілана в думках. Та оскільки розмова зайшла в глухий кут, діти почали розходитись та швидко шукати собі роботу. Те ж саме зробила і Мілана. Вона встала та потягнулась, знайшла лук та стріли та повідомила, що хоче потренуватись.

Вона пішла до виходу з табору, але за мить зупинилась та схопила за руку Аню, що швидко хотіла проскочити повз подругу.

- Нам потрібно поговорити, - прошепотіла Мілана на вухо подрузі, - негайно!

- Добре, добре, - злякалась Аня, але не сперечалась та пішла до виходу разом з Міланою.

Як тільки дівчата опинились самі в лісі, пройшли повз паркан з охоронцем та відійшли на відстань, де їх не почують. Мілана зупинилась, розвернулась до подруги та подивилась в очі.

- Можливо я помиляюсь, - почала Мілана повільно, - але пройшло днів п’ять, як ми опинились в цьому триклятому лісі. Я намагаюсь всіма силами знайти вихід, хапаюсь за будь-яку зачіпку, ламаю голову над цією лісовою пасткою. Та в мене до тебе одне питання, - вона зробила паузу, підійшовши ближче до Ані, - ти хочеш знайти вихід з лісу?

- Хочу, звичайно, - Аня підняла плечі та зробила вигляд, що не розуміє такого питання, - я хвилююсь за тебе, - подруга побачила суворий погляд Мілани та здалась, - я не знаю. Точніше, мені з кожним днем тут подобається все більше.

- Я розумію, - Мілана все ж таки не розуміла, - тут діти, табір, все як в справжній веселій грі. Але це ж ліс! – вона розвела руки в сторони, - це дикий страшний ліс, де живуть небезпечні тварини, що намагаються нас зжерти. – Мілана благаючи глянула на Аню, - ти не скучила за батьками?

- Я якось і не думала про це, - подруга наче засоромилась своїх слів та опустила обличчя до землі, - я б тут і залишилась назавжди.

Останні слова Ані вибили Мілану з рівноваги. «Як таке можливо?» - подумала вона, мазнула рукою на подругу та пішла геть. Ця розмова закінчена, вона не має сенсу, а можливо дівчина просто десь заснула в тіні та це їй просто наснилось? Мілана знала Аню дуже добре. Подруга завжди шукала пригод та розваг, але батьки для неї були на першому місці. Пройде пів дня, їй треба було хоча б на пару хвилин забігти додому, показати себе, самій побачити маму й тата. Звичайно, це не говорить, що вона маленька дівчинка, але контакт завжди мав бути. «Я якось і не думала про це» - повторила собі Мілана відповідь Ані. Цей ліс не тільки не хоче випускати, але й він намагається лізти в голови дітей. Іншого пояснення не було.

Мілана підійшла до входу в табір, побачила Лізу, що бігала між кущами, щось збирала. Вона подивилась по сторонам та влізла в кущі. Підійшовши до рудої дівчини, Мілана легенько кашлянула та посміхнулась. Ліза щось собі наспівувала під носа, але побачивши Мілану – почала махати рукою, всміхатись всіма зубами.

- Ліза, - сказала Мілана, - ти в перший день казала, що ви з батьками приїхали до озера, - руда дівчина нічого не відповіла, лише уважно подивилась на Мілану, - ти шукала те озеро? Можливо, воно десь поряд? Хоча з вершини сосни я не бачила відкритих місцин, а по твоєму опису – озеро не маленьке.