Олександр Петрович Довженко - Українська мала проза XX століття

як висолоплений язичок, і водночас Ленчині пальці, зашпортуючись у ґудзиках, мов питаючись дозволу, стали обережно розстібати кофтинку на Дарці, й вона вгледіла поруч із Ленчиним — свій, тільки темніший, червоніший, як вишнева кісточка, — їй зненацька прилила до голови вся кров, і зір потьмарився; Ленця легко-легко нахилилась над її грудьми, і Дарка відчула її мокрі, вбирущі вуста, і мурашки, що сипонули поза шкіру, і свій прискорений віддих, — і все зненацька попливло, а чи то сама вона, Дарка, пливла, зсувалася кудись у невідомість, у щось чадне й гаряче, щось недозволене й владно-притягальне, порівняно з чим уся її дотеперішня воля-до-влади, її першість у класі, олімпіади, капітанство в шкільній команді — все було смішним і мізерним, наче скинутий пух, і вона випручувалася з того новою, темною й могутньою, як гроза: зразу з цілий світ завбільшки, — ох Ленцю, Ленюсю, дві дівчинки з розхристаними пазушками в глибині дзеркала, де Ленця притулила її поціловану грудь до своєї, дотикаючись сосками, й тихенько напівспитала: «і ще тут», показуючи на другу, — і так воно все й почалося.

І закрутило, й понесло…

Всі їхні великі перерви пліч-о-пліч на підвіконні, блукання парком після уроків, запійні розмови, розмови, розмови, ненаситні, мов у двох німих, що зненацька віднайшли дар мови, або в малят, що тільки-но навчилися говорити — та вони й справді вчилися говорити, вчилися перекладати себе на слова й голос інакше, ніж того вимагали дорослі, — про сенс життя, про майбутнє людства, буде війна чи ні, про власне дитинство, просто страх, скільки спогадів пре з тебе через верх у такому віці — «пам’ятаю, коли я була маленька», — а потім уже ні чорта не пам’ятаєш аж до самої старости, коли, кажуть, наново відкриваються якісь там шлюзи-загати, — навіть не можеш пригадати до пуття, про що ж, власне, так нестримно-впоєно лепеталося тоді одна до одної годинами поспіль, аж дня неставало, — хіба якісь убогі скравки, обрізки — вірші, наприклад: «Мимо ристалищ, капищ, мимо шикарных кладбищ…» (Ленця), «Панно з очима, більшими за айстри…» (Дарка) — але то явно з подачі дорослих, то їхнє шістдесятництво залузане перетікало через дітей від родини до родини, тонесенькою цівочкою із на-той-час-уже-добряче-прикрученого крана, а все своє, чим заповнявся по вінця вміст тих годин, — мов провалилося кудись, зоставивши тільки, як мул по відшумілому потокові, — спомин лавочки, спомин підвіконня в шкільному коридорі, спомин Ленчиного невідривно-уважного — ах, як вона вміла слухати! — обличчя з блискучими очима й напіврозтуленим ротом, і все це в притуманеному, осінньо-розмитому світлі тужного відчуття затраченої, давно недосяжної вершини, — ціла та видима, денна сторона їхньої дружби (шостий, здається, клас: якраз коли в дитячому гурті починається нестримний процес хаотичного бродіння, злипання й розлипання молекул по двоє, по троє, незбагненні здружування й роздружування по кілька разів на рік, так що ніхто з учителів на цих двох особливої уваги не звертав), — все воно ніби тривало й далі, але непомітно-швидко збігаючись, мов торішня сукенка (й так само пнучи в пахвах!), під навальним розростом тої нової, душної й чадної сторони їхніх взаємин, котра розвивалася вже без стороннього ока й забирала собі дедалі більше сил — точніше, дедалі більше сил ішло, принаймні в Дарки, на її підтримання, бо всі їхні тремтячі припадання до себе, всі палкі поцілунки й рясніючі, по наростаючій, пестощі вибухали не самі собою, тобто не з чисто тілесного інтересу, як то потім було з хлопцями, а, щоразу й незмінно, розв’язкою якої-небудь чергової емоційної накрутки, такої собі невеличкої драми, в мистецтві імпровізування яких обидві сягали чудес винахідливости: в нападі замирення після нової сварки-на-межі-розриву (котрими між них частило, мов грозами в липні), в екстазі порозуміння під звуки «Doors», од яких Ленця ридала, впавши на килим і б’ючись об нього головою, з криком: «Я нє магу, нє магу, нє магу!..», і Дарка, вхопивши обіруч і тулячи до себе цю рідну, теплу, пушисту голову (запах, як шерстка кошеняти…), цілим тілом дрижала од причетности до незглибимої тайни почування, — і ще од того, наскільки Ленця незбагненно тонша й духовно багатша натура (саме так Дарка написала в домашньому творі на тему «Моя подруга»: «Моя подруга набагато тонша й духовно багатша за мене натура», і надовго застрягла на цьому реченні з двома однокорінними, набагато-багатша: щось із двох належало викреслити, а нічого не викреслювалось), — взагалі, цілком неясно, дивується тепер Дарка, як вони в той рік примудрялися ще й учитися, де брали час?.. А якщо точніше, то де брала час Ленця, яка, хоч і гірше од Дарки справувалася, все ж таки закінчувала кожну чверть без трійок, ба й переважно з п’ятірками, і не тільки зі співів чи фізкультури (хорошистка, що автоматично значить — хороша дівчинка, чи, як казав потім на батьківських зборах завуч, «дівчинка з заможної родини», бо такою вона й була, при розлучених батьках, що пестили її, мов змагаючись між собою наввипередки: стереосистема, французька білизна в дванадцять років…), — як її на все ставало?..

А вони ж іще й читали, і ще й як ненатло, також на повну силу, — проживаючи прочитане як свою внутрішню подію, тут історичний час прийшовся на них як улитий: були роки книжкового буму, полювання за дефіцитними московськими томами, оправними в новенький, пахучий коленкор барви темного бурштину — або пляшкової зелені, або новенького морського кітеля, і з незмінною офіцерською позолотою на погонах, пардон, на корінцях (і з того всього радше схожими на коробки з-під дорогого коньяку, з котрими, в ідеалі, й призначені були сусідувати на полицях югославських «стєнок», символізуючи культурне дозвілля при зрослому добробуті радянських людей), — і Дарка, чиїм батькам добробут дозволяв, у кращому разі, на ротапринтні копії, до того ж не завше й безпечні, позичала в Ленці тих кавторангівськи-солідно виданих Ахматову й Мандельштама, і «Майстра і Маргариту» Ленця теж прочитала першою — переповівши Дарці перед тим, як позичити, майже дослівно перший розділ, аж до відрізаної трамваєм голови включно, — а вже останнього розділу Дарка так ніколи й не подужала запам’ятати: власне як дочитувала книжку, її викликано на допит, і тим скінчилося її дитинство.

…Аж ген пізніше, дорослою, Дарка заризикувала спробу врешті розвідатися в матері до пуття, що ж то такого направду страшного було тоді відкрилося (ох, краще б не відкривалось…), від чого цілою школою понад місяць достоту штормило? Адже ж ніби й банальна, як на зрілий розсуд, історія: «дівчинка з заможної родини», неповних чотирнадцяти років, потай від усіх (і від мене, від мене теж!)