Анна Стоун - Мідь та Золото, Анна Стоун

58.2

Втомлений Альбрехт не помітив, як опинився перед дверима Кірта.

Постукавши, він не став заходити, хоча двері були відчинені. Через кілька секунд виглянув заспаний Кірт зі скуйовдженим волоссям.

- Пробач, якщо розбудив.

- Нічого! Поки Ян спить треба цим користуватися. Пауліна кудись пішла. Проходь.

- Як твій син? Я чув, що він учора плакав. - Альбрехт намагався тихіше говорити, щоб не розбудити Яна.

- У нього живіт болів. Ми покликали лікаря, він дав йому відвар.

- Чому ти мені нічого не сказав? Адже я теж у цьому розуміюся. - трохи навіть образився молодий чарівник.

  - Вибач. Якось за це забув. То що тебе до мене привело, та чого у тебе з очей б’ють блискавки? – спитав Кірт, коли вони сіли за стіл.

- Навіть не знаю. Просто йшов повз ...

Альбрехт не вважав правильним ділитися з другом своїми проблемами. Той тільки посміється та скаже, щось на кшталт «Ох юж ці проблеми аристократів…»

- Чув, що мене збираються одружити з дочкою Філіпа?

- Так! І одразу скажу, це погана ідея!

- Чому? – не повірив власним вухам Ал. Кірт був першою людиною, хто мав таку думку.

- А що тут не зрозумілого? По-перше, ти сказав «збираються одружити». А чоловік, який кохає, сам цього хоче, а не слухає пропозиції інших! Тим паче я тебе добре знаю. Начебто… - Кірт обернувся, щоб перевірити чи спить Ян. - По-друге, ти не настільки дурень, щоб одружитися тільки заради того, щоб когось забути. Насильно з пам'яті нікого не викинеш!

- Ти це про що? – здивувався Альбрехт.

- Я про твою подругу Раду! Ти вважав, що якщо не можеш одружитися з нею, то більше ні з ким. А вона начебто проклята, і не відповідає на твої почуття. Співчуваю я тобі… - поплескав він його по плечу.

- Звідки ти все це знаєш? – чарівник відчув, що червоніє.

- Знаєш, я здається теж володію магією, і можу читати чужі думки! - Кірт побачив, як округлилися очі друга, і тихо засміявся. - Жартую. Мені розповіли з твого ордену!

- Хто саме? - зсунув брови Альбрехт, готовий зрівняти із землею того, хто це все розпатякав Кірту.

  – Ой, я не знаю! Вони у вас усі схожі! - спробував віджартується той.

- Але що ти пропонуєш? Мені доведеться відповісти! І вони чекають, що я погоджусь! – вичікувально глянув на нього Альбрехт.

- За своє щастя треба боротися. Так ти казав? Ти чоловік чи хто? Людина, яка змогла зібрати армію, і вбити Гордія, зможе і з цим впорається! – Кірт серйозно на нього подивився. – Знаєш, якби я здався, то Пауліна вийшла заміж не за мене, а за купця, який перед цим до неї сватався! Він був багатшим, але, а я – наполегливішим!

- Ти справді думаєш, що мені потрібно відмовитися?

- Ні! Я просто не хочу бачити тебе на троні! І взагалі коли все закінчиться, повертайся до Фероманська. Пора було вже зрозуміти, що твій дім не тут! А тепер вибач, Ал, я хочу трохи поспати, поки не прокинувся син.

Альбрехт підвівся і без зайвих питань, попрощався та пішов. Його трохи зачепили слова Кірта, але через деякий час він зрозумів, що друг мав рацію. Так, це була батьківщина його батька, у цій країні він виріс, за неї боровся. Але чи хоче він залишитися у ній назавжди? Чи потрібний йому трон? І найголовніше: чи простить йому батько за те, що він хоче зробити?

* * *

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍