Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

її!.. Я зважився їй сказати: покайся і помри… я! Ні, ні, вона житиме… вона піде зі мною… Ми втечемо, ми поїдемо із Франції, ми будемо вештатися по землі, поки вона носитиме нас. Я казав їй про шибеницю!.. Господе всевишній! Як посмів я виголосити це слово! Адже й на мене чекає шибениця!.. Ми втечемо… Авжеж, я покаюся їй у всьому, щодня буду я смиренно повторювати їй, що такий самісінький я злочинець… Спілка тигра і гадюки! О жоно, що гідна свого мужа!... Вона повинна жити, мій злочин повинен затьмарити її переступи!

І він рвучко опустив чільне скло ридвана.

— Хутчіш, хутчіш! — гукнув він так голосно, аж візник підстрибнув на передку.

Перелякані коні вихором помчали додому.

— Так, так, — торочив собі Вільфор, — ця жінка має жити, вона повинна покаятися і виховати мого сина, мого сердешного хлопчину. Тільки він разом із тим, наче аж залізним, дідуганом пережив загибель моєї родини! Вона любила сина; задля нього вона пішла на злочин. Ніколи не треба губити віру в серце жінки, що любить свою дитину; вона покається, і ніхто не дізнається, що вона злочинниця. Усі злочини, що здійснилися в моєму домі і що про них уже балакають у світських колах, згодом забудуться, а якщо і знайдуться недоброзичливці, що згадають про них, то я візьму вину на себе. На одного більше, на двох чи на трьох, усе одно! Моя дружина візьме всеньке наше золото, а головне, сина, і втече подалі від цієї безодні, у яку разом зі мною, здається, ладен провалитися цілий світ. Вона буде жити, вона ще буде щаслива, адже вся любов її належить синові, а син залишиться з нею. Я зроб­лю добру справу, і від цього на душі полегшає.

І королівський прокурор зітхнув вільніше.

Ридван зупинився у дворі його дому.

Вільфор плигнув з підніжки на сходинки ґанку; він бачив, що слуги здивовані його швидким поверненням. Нічого іншого він не прочитав на їхніх обличчях; ніхто не забалакав до нього; перед ним, як завжди, розступалися, та й годі.

Він поминув кімнату Нуартьє, помітивши крізь прохилені двері дві невиразні тіні, проте не замислився над тим, хто ж прийшов до його батька; його гнала вперед тривога.

«Тут усе, як і було передніш», — подумав він, беручись малими сходами, що провадили до покоїв його дружини і порожньої Валентининої кімнати.

Він замкнув за собою двері на сходовий майданчик.

— Нехай ніхто не заходить сюди, — сказав він собі, — я повинен побалакати з нею безперешкодно, сказати їй усе, попросити у неї вибачення…

І він увійшов до маленької вітальні, де вечорами вкладали спати Едуара; хлопчина навчався в пансіоні, та щовечора повертався додому; мати нізащо не хотіла з ним розлучатися.

Вільфор озирнув кімнату.

— Нікого нема, — мовив він, — вона у спальні.

І кинувся до дверей.

Та ті двері були замкнені.

Він зупинився, відчуваючи, як його тіпає всього.

— Елоїзо! — гукнув він.

— Хто там? — почувся голос його дружини.

Йому здалося, ніби той голос лунав слабше, ніж звичайно.

— Відчиніть, відчиніть, — вигукнув Вільфор, — це я!

Та попри владний і заразом тривожний тон цього наказу ніхто не відчинив.

Вільфор висадив двері ногою.

На порозі будуара стояла пані де Вільфор із блідим, перехнябленим обличчям і дивилася на чоловіка непорушним поглядом, що викликав жах.

— Елоїзо! — вигукнув він. — Що з вами? Кажіть!

Вона простягнула до нього безкровну, закляклу руку.

— Усе зроблено, мосьпане, — сказала вона з глухим харчанням, що наче роздирало їй горлянку. — Що ви ще хочете?

І, немов підкошена, повалилася додому.

Вільфор підбіг до неї й ухопив її за руку. Та рука конвульсивно стискала кришталевий слоїчок із золотою кришкою.

Пані де Вільфор була мертва.

Ошалівши з жаху, Вільфор позадкував до дверей, не відриваючи очей від тіла дружини.

— Едуаре! — раптом вигукнув він. — Де мій син?

І він вибіг із кімнати, волаючи на всеньке горло:

— Едуаре! Едуаре!

Той крик був такий страшенний, що на нього звідусіль позбігалася челядь.

— Мій син! Де мій син? — допитувався Вільфор. — Заберіть його, щоб він не бачив…

— Пана Едуара нема внизу, мосьпане, — відказав покойовий слуга.

— Він, певне, в саду, ідіть по нього!

— Ні, пане. Пані де Вільфор із півгодини тому погукала його до себе; пан Едуар пішов до неї й відтоді не виходив.

Холодний піт виступив на Вільфоровому чолі, ноги його задилькотіли, думки закружляли в голові, немов розхитані коліщата зіпсованого годинника.

— Пішов до неї! — прошепотів він. — До неї!

І помалу пішов назад, утираючи однією рукою чоло, а іншою тримаючись за стіну.

Він повинен увійти в ту кімнату і знову побачити тіло нещасниці.

Він повинен погукати Едуара, збудити відлуння тієї кімнати, яка стала домовиною; забалакати тут означало спаплюжити безгоміння могили.

Вільфор відчув, що язик не слухається його.

— Едуаре! Едуаре! — погукав він.

Ніякої відповіді; де ж хлопчина, що, як сказали йому слуги, пішов до матері й не виходив од неї?

Вільфор ступнув ще крок уперед.

Труп пані де Вільфор лежав перед дверима до будуара, де тільки й міг бути син; труп наче стеріг порога, у розплющених, непорушних очах, на мертвих вустах заклякла загадкова посмішка.

За відхиленою шторою видно було ніжку рояля і край дивана, оббитого блакитним єдвабом.

Вільфор ступнув ще декілька кроків уперед і на дивані угледів свого сина.

Він, либонь, заснув.

Бідолаху охопила невимовна радість; сонячний промінь осяяв мерзенне пекло, де він корчився у страшенних муках.

Він переступить труп, увійде до кімнати, візьме дитину на руки і втече з нею далеко-далеко.

То був уже не той Вільфор, що у своєму витонченому лицемірстві був прикладом цивілізованої людини; то був смертельно поранений тигр, що ламає зуби, востаннє зціплюючи страшну пащеку.

Він боявся вже не пересудів, а примар. Він позадкував на крок і переплигнув тіло, наче палахке вогнище.

Він ухопив сина, пригорнув його до грудей, тряс його, гукав на ім’я; хлопчик не відповідав. Вільфор жадібно припав вустами до його обличчя, воно було холодне і мертвотно-бліде; він обмацав заков’язле дитяче тіло, притулив долоню до його серця: воно не калатало.

Дитина була мертва.

Учетверо згорнутий папірець упав на килим.

Вільфор опустився на коліна, ніби його громом поцілило; дитина вислизнула з неживих його рук і покотилася до матері.

Вільфор узяв того аркуша, упізнав почерк своєї дружини і жадібно прочитав його.

Ось що там було написано:

«Ви знаєте, що я була добра мати: заради мого сина я стала злочинницею. Добра мати не розлучається із сином!»

Вільфор не вірив своїм очам, Вільфор не вірив своєму глуздові. Він порачкував до Едуарового тіла і ще раз оглянув його з тією увагою, з якою левиця оглядає тіло свого мертвого левеняти.

Із грудей його вихопився страшенний крик.

— Бог! — застогнав він. — Знову Бог!