Тоні Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

було відзначено в розділі 14) зненавиділи й зневажали європейські кінематографісти від Едґара Райца до Клода Ланзманна, які звинуватили його в перетворенні німецької історії на американську мильну оперу та в доступному і зрозумілому викладенні того, що назавжди мало залишитися невимовним і непроникним.

Але саме через ці обмеження серіал мав такий ефект. Чотири вечори підряд його показували по західнонімецькому національному телебаченню, а подивилося його близько двадцяти мільйонів глядачів — більш ніж половина дорослого населення. Його показ також випадково збігся в часі із судовим процесом над колишніми тюремниками табору смерті Майданек: це нагадувало глядачам про те, що справу ще не завершено. Вплив на суспільство був велетенським. Через п’ять місяців Бундестаг проголосував за те, щоб скасувати Статут про термін давності щодо вбивств (варто пам’ятати, що серед тих, хто голосував проти, був майбутній канцлер Гельмут Коль). Відтоді німці стали одними з найбільш поінформованих європейців на тему Шоа і головними промоутерами суспільного знання щодо непересічного злочину їхньої країни. Тимчасом як у 1968 році Дахау відвідала тільки 471 шкільна група, під кінець сімдесятих кількість шкільних відвідувань значно перевищувала 5 тисяч щорічно.

Знання — і публічне визнання — про те, що німці зробили з євреями за сорок років до того, стало значним поступом вперед; але визначення місця цих подій у німецькій та європейській історії, як продемонструвало «зіткнення істориків» у вісімдесятих, було важкою і нерозв’язаною дилемою. Деяким консервативним історикам, серед яких був поважний учений Ернст Нольте, не подобалася вимога ставитися до Гітлера, його руху та його злочинів як до унікальних та єдиних у своєму роді. Якщо ми хочемо зрозуміти нацизм, стверджували вони, ми маємо розглядати його в контексті його часу та місця. На думку Нольте, постання націонал-соціалізму й деякі з його найхимерніших проявів стали насамперед відповіддю на більшовизм: вони наслідували й певною мірою копіювали приклад і загрозу Леніна та його наступників. Це не применшує злочинів нацизму, стверджував Нольте у своїй сумновідомій статті у Frankfurter Allgemeine Zeitung у червні 1986 року; але без більшовицького прецеденту їх неможливо повністю пояснити. Настав час переосмислити нацистську добу, поставивши Голокост у ширший контекст сучасних геноцидів.

Відповідь Нольте надійшла насамперед від Юрґена Габермаса, що, як і Енценсберґер, Ґюнтер Ґрасс та інші представники «скептичного покоління», мав достатньо років, щоб пам’ятати нацизм, і тому ставився до будь-яких спроб «обмежити» німецьку відповідальність із великою підозрою. «Маячня», — відповів Габермас Нольте. У тому-то й справа, що нацизм не можна «поставити в контекст» чи «історизувати»: це саме та спокуса, якій жоден німець ніколи не матиме права піддатися. Нацистський злочин — німецький злочин — був унікальним: унікальним за масштабами, унікальним за амбітністю, унікальним у своєму нестримному злі. Контекстуалізація в тому сенсі, у якому її пропонував Нольте, яка б неминуче тягнула за собою приховану релятивізацію німецької відповідальності, — це просто табу.

Але безкомпромісний підхід Габермаса встановлював таку планку, що навряд чи можна було очікувати, що більшість його співгромадян (зокрема істориків, для яких порівняння й контекст — це основа їхньої дисципліни) довго її втримуватимуть. Нова актуальність Голокосту в німецькому публічному дискурсі, яка сягнула апогею в дев’яностих, що позначилися масовими проявами офіційного каяття в колишніх гріхах, а німці поринули в те, що письменник Петер Шнайдер назвав «типом праведної самоненависті», не могла тривати вічно. Домагатися від кожного нового покоління німців того, щоб вони вічно жили в тіні Гітлера, наполягати, щоб вони прийняли відповідальність за пам’ять про унікальну провину Німеччини та зробили її ключовим мірилом їхньої національної ідентичності, було найменшим, чого можна було вимагати, але забагато, щоб цього очікувати.

В інших країнах Західної Європи процес пригадування та визнання спершу мав подолати зручні місцеві омани: зазвичай це відбувалося в межах двох поколінь і забирало багато десятиліть. В Австрії, де «Голокост» показали по телебаченню лише через два місяці після трансляції в Німеччині, але де він і близько не справив подібного враження, (деякі) австрійці почали серйозне, але досі не завершене дослідження нацистського минулого своєї країни лише тоді, коли в середині 1980-х виявилося, що президент Австрії Курт Вальдгайм був причетний до жорстокої окупації Югославії з боку Вермахту. Насправді те, що Вальдгайм раніше обіймав посаду генерального секретаря ООН і ніхто в міжнародній спільноті не переймався його діяльністю під час війни, підігрівало підозри багатьох австрійців, що їх змушують дотримуватися таких високих стандартів, яким більше не відповідав ніхто. Зрештою, в Австрії після війни канцлером став єврей (соціаліст Бруно Крайський), і це вже перевершувало все, що можна було сказати про німців.

Але від австрійців ніхто багато не очікував. Їхні здебільшого безхмарні відносини з нещодавньою історією (у 1990 році майже 40% австрійців усе ще вважали, що їхня країна — жертва, а не спільник Гітлера, а 43% думали, що нацизм має «і добрі, і погані сторони») лише підтверджували їхні, і не тільки, упередження[647]. Іншою справою була альпійська сусідка Австрії — Швейцарія. Упродовж чотирьох десятиліть після 1945 року Швейцарія забезпечувала собі душевний спокій за свої діяння воєнного часу. Усі не просто забули про те, що Швейцарія докладала значних зусиль, щоб не впускати євреїв: у популярній літературі та в кіно країну завжди зображували як безпечну та гостинну гавань для всіх переслідуваних, хто міг дістатися її кордонів. Швейцарці насолоджувалися чистим сумлінням і заздрісним захопленням світу.

Насправді до 1945 року Швейцарія прийняла загалом 28 тисяч євреїв; з них 7 тисяч — до того, як почалася війна. Воєнним біженцям відмовляли в дозволах на роботу; їм надавали допомогу за рахунок податків, які стягували із заможних жителів-євреїв. Лише в червні 1994 року влада в Берні офіційно визнала, що швейцарська вимога (до Берліна в жовтні 1938 року) ставити літеру «J» у паспортах усіх німецьких євреїв — для більш успішного їх стримування — була актом «неприйнятної расової дискримінації». Якби на цьому швейцарські переступи закінчувалися, багато галасу не було б; Лондон і Вашингтон ніколи не вимагали ідентифікаційних позначок у єврейських паспортах, але коли йшлося про порятунок єврейських біженців, Британія та Америка навряд чи мали чим пишатися. Але швейцарці зайшли значно далі.

Як стало до болю очевидно під час офіційних розслідувань, проведених у 1990-ті роки, Швейцарія не тільки контрабандою ввозила розграбоване золото й забезпечувала суттєве сприяння Німеччині (див. розділ 3); швейцарські банки та страхові компанії також свідомо привласнювали непристойно великі суми, що належали євреям, які мали там рахунки, або претендентам на страхові поліси у разі загибелі їхніх родичів. За таємною післявоєнною угодою з комуністичною Польщею,