Нікос Казандзакіс - Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс

Він засміявся:

— Приємно чути, що я тобі потрібен. Ходімо!

Він одягнув вовняну крітську накидку з гостроверхим каптуром, яку я йому подарував, і ми вийшли на дорогу, грузнучи в розкислій землі.

А дощ не вгавав. Вітру не було, на вершинах гір лежали хмари, мокре каміння полискувало. Гора з шахтою ледве мріла у млі; справжній людський смуток повивав жіночий профіль гори, що мовби знепритомніла під дощем.

— Людське серце вразливе,— сказав Зорбас,— і не треба з ним сперечатися, коли йде дощ.

Біля одного куща він нахилився, зірвав перші дикі нарциси й довго розглядав їх жадібним поглядом, ніби бачив уперше, потім понюхав, мружачись від задоволення, зітхнув і подав мені.

— Коли б то знати, хазяїне,— мовив він,— про що говорять камені, квіти, дощ! Може, вони кличуть, нас кличуть, а ми не чуємо. Так само, як ото й ми звертаємось до них, а вони нас не чують. Коли відкриються людські вуха, хазяїне? Коли відкриються наші очі, коли вони стануть видющими? Коли розкриються наші обійми, щоб усі ми — і камені, і квіти, і дощ, і люди — обнялися? Що ти скажеш на це, шановний? Що кажуть про це кітапи?[29]

— Пішли б вони під три чорти,— відповів я улюбленою фразою Зорбаса.— Пішли б вони під три чорти! Більше ні на що вони не годяться!

Зорбас схопив мене за руку:

— Я тобі щось скажу, хазяїне, тільки не сердься на мене: поскидай ти всі свої кітапи на купу й підпали. Може, тоді,— а ти ж не дурний, ти добра людина..,— може, тоді й ти дещо зрозумієш!

«Твоя правда, твоя правда! — майнуло в моїй голові.— Але я не можу!»

Зорбас зупинився в задумі й невдовзі сказав:

— Бачиш, дещо мені прояснилося...

— Що саме? Розкажи!

— Ех, якби ж то я був певен! Це мені так здається, що прояснилося... Та коли б почав його розповідати, то воно б розвіялося. Хай іншим разом, як матиму настрій, я тобі розповім у танці.

Дощ припустив дужче. Ми ввійшли в село. Маленькі дівчатка гнали з паші овець, орачі порозпрягали волів, залишивши недоорані ниви, по вулицях жінки заганяли дітей додому.

Радісне сум’яття принесла в село ця раптова зміна погоди: жінки сердито кричали, проте очі їхні сміялися. На загострених бородах і обвислих вусах чоловіків тремтіли великі краплі, повітря пахло землею, камінням і травою.

Промоклі до рубця, ми вбігли в кав’ярню — м’ясну лавку «Цнота». Людей там було повно; одні грали в карти, інші розмовляли так голосно, ніби перегукувалися з двох сусідніх гірських вершин. У глибині за столиком на дощаному підвищенні засіла сільська старшина: дядько Анагностис у білій сорочці з широкими рукавами, Маврандоніс, мовчазний, поважний,— він курив наргіле, втупившись у підлогу, учитель — сухий, середніх літ чоловік,— спершись на дебелого костура, він з поблажливою посмішкою слухав зарослого здорованя, що оце саме повернувся з Кастро й розповідав про дива великого міста. Хазяїн кав’ярні налігши на шинквас, теж слухав і сміявся, але наглядав і за джезвами, поставленими на жар. Дядько Анагностис, побачивши нас, підвівся й гукнув:

— Ходіть сюди, земляки, Сфакіаноніколіс розповідає нам, що бачив і чув у Кастро... Така потіха, ходіть послухайте.— І, обернувшись до хазяїна, замовив: — Дві ракії, Манолакісе.

Ми посідали. Дикуватий чабан, побачивши чужих людей, знітився й замовк.

— То ти, виходить, і в театрі був, капітане Ніколісе? — запитав учитель у чабана, щоб підбадьорити його.— І як же воно тобі там сподобалося?

Сфакіаноніколіс простяг своє здоровенне ручисько, вхопив кухоль з вином і випив його одним духом. Вино додало йому відваги.

— Та як би це я не був у театрі? — вигукнув він.— Ясно, що був. Я ж ото чую: все Котопулі та Котопулі. Ну, ото якось увечері перехрестився та й кажу собі: таки ж тягне мене туди, от їй-богу, тягне піти й подивитись на неї. Що то воно за проява, що це за ім’я таке — Котопулі!

— І що ж ти побачив, Ніколісе? — запитав дядько Анагностис,— що ти побачив?

— А нічого не побачив, хай йому чорт, нічого! Ото ж наслухався —«театр», «театр»! Дай, думаю, піду подивлюся, розважуся. Та плакали мої грошенята! Така собі кругла кав’ярня, наче тік, повно стільців, люстер і людей. Голова в мене пішла обертом, у очах потемніло, нічого не бачу. «Ну його к бісу,— кажу собі,— ще зурочать мене тут, краще забратися геть!» Аж раптом якась вертихвістка хапає мене за руку. «Куди ти мене тягнеш?» — питаю, а вона тягне мене й тягне, потім обернулась і каже: «Сідай!» Я сів. Попереду й позаду, і по праву руку, і по ліву — скрізь люди. Ну, думаю, попався! Тут же задихнутись можна, дихати нічим! Обертаюся до сусіда: «Звідки ж воно, кумцю, виходитимуть перемадонни?» — питаю. «А он звідти, з середини!» — відповідає той і показує на якусь завісу. Ну, то я теж прикипів очима до тої завіси.

Коли це й справді, теленькає дзвінок, відкривається завіса й виходить оте саме Котопулі. Тільки ж — от бог свідок, не брешу,— не було там ніякого кота! Звичайна жінка. Жінка, та й годі! Почала вона вибрикувати задом, аж поки людям набридло: вони заплескали в долоні, і вона втекла.

Селяни вибухнули реготом. Сфакіаноніколіс засоромився, розсердився й відвернувся до дверей.

— А дощ іде! — сказав він, щоб перемінити тему.

Усі обернулись до дверей. І саме в ту мить — ніби диявол підстроїв — пробігає мимо кав’ярні жінка; спідниця в неї задерлася вище колін, волосся розсипалося по плечах, одяг обліпив її всю й окреслив міцне, гнучке, туге, мов тріпотлива рибина, тіло.

Я підхопився. Що це за бестія? Вона нагадувала кровожерну тигрицю.

Жінка обернулась, кинула блискавичний погляд у кав’ярню, і її розпашіле обличчя проясніло, очі заблищали.

— Пресвята богородице! — прошепотів юнак з пушком на підборідді, він сидів біля самого вікна.

— Будь ти проклята, стерво розбещене! — пробурчав Манолакас, польовий сторож.— Розпалюєш у нас вогонь, а гасити не гасиш.

Юнак, що сидів біля вікна, завів пісню, спочатку тихо, невпевнено, але щодалі голос його міцнішав: