Жан-Крістоф Руфен - Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен

Понсе вирішив розбудити отця де Бревдана, котрий спав у одній з кімнат першого поверху, і попросив його йти за ним. Потім він розкрив власну вже спаковану поклажу, витяг звідти шпагу, причепив її собі на бік і подав переляканому єзуїтові довгий кинджал. Дитина повела їх провулками, де починали згущуватися вечірні сутінки. Глибини міста вирували різним людом. Тієї пори, коли спадає спека, коли починають кружляти кажани, мешканці виходять зі своїх прохолодних, немов погреби, сліпих будинків, і починають перегукуватися, стоячи кожний на власному порозі.

Жан-Батіст намагався запам’ятати шлях, яким вони йшли, але швидко втратив напрямок. Нарешті вони вийшли на невеличкий майданчик, який утворювали три провулки. На один ріг виходив своїми квадратними вікнами за кованими гратами один з тих чайних будинків, яких чимало є всюди на сході. Вони увійшли. Приміщення виявилося майже пусте; підлога й кам’яні лавки повз мурів покривали потерті червоні та сині килими. Маленькі олійні лампи на мідних чеканних тацях розливали тепле світло. Коли вони увійшли, підвівся один з тих, хто сидів у темряві. Понсе поклав долоню на руків’я шпаги.

— Я ваш друг, — промовив чоловік.

Понсе завмер. Він роздивлявся на високу постать, яка бовваніла у темряві.

— Цей голос…

Підійшовши до освітлених столів, незнайомець зняв капелюха та відкрив своє обличчя.

— Метр Жюремі! — вигукнув єзуїт.

Жан-Батіст, який упізнав друга з першого слова, кинувся його обіймати. Почулися вигуки радості. До щастя зустрітися з побратимом для Понсе приєднувалося ще й щастя від завершення самітності, котру майже не скрашувало сусідство Жозефа. Метр Жюремі замовив кави, виплеснув вміст чашок через вікно і налив у них білої рідини з маленької баклаги, яку витяг з кишені. Вони випили за зустріч.

— Отже, франкський вершник — то був ти, — сказав Жан-Батіст.

— Я не міг себе видати, поки ми були в Єгипті. Повір, це залежало далеко не від мого бажання.

Тепер, коли вони звикли до слабкого світла лампи, Понсе краще розпізнав зміни в рисах свого друга, його змарніле обличчя та запалі очі.

— А тут я вирішив дати вам уладнати справи з правителем і з’явитися лише напередодні від’їзду. Як ти гадаєш, можу я до вас приєднатися?

— Я займуся цим, — сказав Понсе. — Ми знов зустрілися і більше не розлучимося.

Знов полилася весела розмова. Метр Жюремі ще раз наповнив чашки. Вони випили їх одним махом і знов почали сміятися та жартувати.

— Розкажи мені про свою подорож, — сказав Жан-Батіст. — Коли ж ти вирішив їхати за нами? Як ти вмів непомітно дістатися до Манфалу?

Метр Жюремі, допиваючи зі своєї чашки, махав рукою, аби показати, що зараз відповість. Але в цієї миті почувся тонкий та надтріснутий голос єзуїта, який тримався осторонь від проявів дружніх почуттів:

— Вибачте, але мені здається, що присутність цього месьє не передбачена угодою, яку ми уклали.

У Жозефа знов з’явився командний тон. То не був уже слухняний служник, якого він удавав. Метр Жюремі, здавалося, щойно помітив його присутність.

— Чого йому від нас потрібно? — спитав він, дивлячись на отця де Бревдана суворими очима.

— Ми знаходимося тут, — продовжував священик, — за наказом Короля і за інструкціями Його Святості папи. Виконання цієї місії є нашою і тільки нашою справою. Консул наголосив на цьому перед від’їздом: не може бути й мови про те, щоб до нашої амбасади домішався якийсь… хтось, хто…

Обличчя метра Жюремі набуло такого жахливого виразу, що єзуїтові не вистачило сили завершити фразу.

— Нехай він замовкне, інакше я його приб’ю, — прогримів метр Жюремі, стукаючи по мідному столу. На той дзвінкий звук, який оглушив присутніх, навіть прибіг власник чайного будинку.

Єзуїт тоді звернувся до Жана-Батіста, який здавався спокійнішим і був, до того ж, тим, від кого залежало остаточне рішення.

— Месьє Понсе, ви взяли на себе обов’язок. Як би далеко ми не зайшли, доведеться повернутися, в усякому разі, я на це сподіваюся. Треба буде давати пояснення. Окрім того, якщо ми візьмемо з собою цю людину, ніхто не повірить, що він приїхав сюди без вашої згоди. Говоритимуть, що це зроблено навмисно, і ви взяли участь у заколоті.

Метр Жюремі по-справжньому рикнув і вихопив шпагу.

— Дайте, я розрубаю його надвоє, — гукнув він, кидаючись на єзуїта.

Понсе встав проміж них. Крики не замовкали. Тепер біля вікон та у дверях юрбилися цікаві, які воліли бачити нечувану подію — бійку франків. Жану-Батісту вдалося роззброїти свого друга. Він відштовхнув його в куток кімнати, а потім повернувся до отця де Бревдана.

— Я не брав на себе обов’язку лишати серед пустелі товариша, котрому потрібна допомога, — сказав він. — Щоб ви знали, я не маю ніякого відношення до його появи тут, і я беру на себе всю відповідальність за те, що він залишиться з нами.

Потім, узявши метра Жюремі за рукав і підштовхнувши Жозефа перед собою, Жан-Батіст додав:

— Тепер ходімо втрьох до правителя перероблювати папери.

Вони розсунули натовп і вирушили темними провулками слідом за маленьким вісником, який показував їм шлях.

Правитель, який був боржником Понсе за зцілення доньки, не міг відмовити йому в ласці, якої той просив. Він написав лист, у якому рекомендував метра Жюремі Королю Сенаару та Негусу Ефіопії. Гаджі Алі, розлючений силою, якої набували двоє франків, зрозумів однак, що виступати проти них у цьому ділі не варто. Щодо отця де Бревдана, то він знов став Жозефом і більше не висловлював своєї думки. Губа в нього знов відвисла, і все обличчя попливло донизу, що завжди надавало отцеві виразу цілковитого знесилення. Він зробився ще більш мовчазним, і Жану-Батісту починало вже здаватися, що, попри явну нестачу симпатії до нього з боку єзуїта, той просто ревнує його до старого друга.

Як би там не повелося, а єзуїт від цього вигравав, оскільки з наступного дня, завдяки двом верблюдам, яких привів з собою протестант, і враховуючи кількість дарунків, залишених ними правителеві, служник мав уже на чому їхати.

Ніщо не було в силах переконати священика в тому, що поява метра Жюремі не була грою, в якій брав участь і Понсе. Однак, це було несправедливо. Упродовж довгих годин маршу в каравані вони змогли поділитися всіма подробицями того, що відбулося. Насправді протестант, якого мучила совість за те, що він залишив друга наодинці з такою безліччю великих небезпек, дуже швидко вирішив теж податися в подорож. Але, щоб не ускладнювати стосунків із консулом, та не вимушувати Жана-Батіста брехати, бо метр Жюремі сам боявся будь-якої брехні, як чорт ладану, він розсудив, що краще буде нічого йому не казати та