Ляна Аракелян - Кровна магія: у пошуках Проклятої Королеви, Ляна Аракелян

– Рані, це не розбійники? – пережитий нещодавно страх змушував перестраховуватися.

– Ні, це Самаекеш, – заспокоїв мене ельф.

Хвилин за десять ми вийшли з лісу. Перед нами розкинувся величезний простір, усіяний уламками каміння. Камені мерехтіли в темряві блідо-блакитним сяйвом.

– Це і є Уламки Пам’яті? – я тицьнула пальцем у бік руїн.

– Так, – підтвердив мої здогадки Діерг.

– Так я і думав, – почули ми за спиною чоловічий голос, – що дві зірки, які впали сьогодні, не дадуть спокійно піти в Айгроніс.

Я повернулася назад і нікого не побачила.

– Що забули тут сини Наріаяля? – тепер голос пролунав попереду.

Вдивившись у темряву, я здригнулася. Переді мною при тьмяному світлі магічного вогню стояв згорблений старий. Він спирався на посох. З одягу на ньому була лише проста довга сорочка до п’ят і щільний, місцями протертий до дірок, плащ. На голові старого виблискував золотий обруч з великим сапфіром у центрі.

Скріраніель не встиг нічого відповісти. У моїх грудях кольнуло. Сапфір у медальйоні блиснув, немов відгукуючись на світло каменю старого. Його рука з покрученими артритом пальцями й жовтими нігтями, більше схожими на пташині кігті, потягнулася до мене. Не встигла я отямитися, як старий витягнув Поцілунок Долі. Він поворухнув тонкими білими губами.

– Дочка напівкровки, – його губи розпливлися в єхидній посмішці, оголюючи кілька вцілілих зубів. – Невже боги придумали мені останнє випробування?

Скріраніель клацнув пальцями, звуки нічного лісу вщухли, нас накрив полог німоти.

– За нами стежать, пресвітлий, – заговорив Рані. – Ми прилетіли до тебе по допомогу.

– Ну так, за чим же ви ще могли прилетіти? Мабуть, накопичувачі зарядити треба?

– І це теж.

Старий важко зітхнув і випустив медальйон, який я одразу сховала.

– Що сталося в Кришталевій Конюшині? Шепіт Рос доніс деякі уривки розмов. Але ти ж знаєш, Скріраніеле, що це мене вже не хвилює.

– Повтори йому те, що вам сказав Хранитель, – повернувся до мене Рані.

Я слово в слово передала нашу розмову з Хранителем Шепоту Рос. Старий помовчав, а потім зайшовся кашлем. Придивившись, я зрозуміла, що той сміється. Видовище було огидним: слина бризкала на всебіч, сиві патли тряслися, а вільна рука притримувала запалий живіт. Нарешті, Самаекеш випростався, якщо це можна було так назвати, й ткнув скрученим пальцем мені в груди.

– Він обрав тебе?

– Хранитель сказав, що якщо ми виконаємо всі його умови, то зможемо відшукати прокляту королеву.

Старий замовк. Магічний вогник відбивався тьмяним світлом на його обличчі. А я вдивлялася у вицвілі очі Самаекеша. Колись вони були світло-сірими або світло-блакитними. Тепер вони стали майже прозорими. Куточки очей опустилися вниз так, що було видно внутрішні повіки: червоні, як у мисливського собаки. Запалі щоки, шкіра зморщилася як шкура старої гуски, яку вбила не сокира господаря, а старість.

– Чому він обрав вас? – у голосі старого звучав розпач, розчарування і гіркота. – Чому через стільки років він обрав вас? – повторив він своє запитання.

– Тому що настав час, – якомога спокійніше відповів замість мене Скріраніель, і стиснув долонею моє плече.

– Я отримав паскудного птаха від твого батька, Скріраніеле, – зітхнув старий. – Навіщо їх тільки створюють? Невже маги розучилися входити в транс і розмовляти з будь-ким? Усе експериментуєте, спрощуєте життя, скорочуєте імена, уподібнюючись людям, – у його голосі зазвучала образа і сум. – Тільки це не доведе до добра. Потім ви розучитесь писати, потім зникне магія – бо ви спростите все. І магія стане вам не потрібна.

Самаекеш спритним рухом руки підійняв моє підборіддя і зазирнув в очі.

– Цікаво подивитися на онуку Уланьяра Семисильного й Аконіти.